Юрій Андрухович - Листи в Україну. Вибране

М’яч уже не вертався:
пропав на дистанції.
З водограїв занедбаних кумкали жаби
у просяклому парку, де щовечора танці,
де хрипів саксофон, де ходили з ножами.

М’яч лишався вгорі, а роки розгорталися,
мов піщані моря, мов солоні пустелі,
і до ранку для нас, мов у сні, оберталися
і скрипіли примарні й жахні каруселі.

Пані Гошовська дивилася вічно з вікна,
схожа в цілому на грушку Луї-Філіппа,
як сіявся дощ, і як вогко тьмяніла стіна —
пані Гошовська походила з відеокліпа.
Її чоловік біловусий, у літньому френчі
(за Польщі служив ревізором на залізниці)
стирчав з-над паркану й очі втикав старечі,
як назавше зникали в дощах сукні-спідниці,

і минали літа, і надходила осінь, і сльоти,
і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні ,
і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти,
і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни,
а родина Шевців тарабанила звідкись вінка,
що, занадто барвистий, блищав урочисто,
і старого спровадили в землю за місто
(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна).

Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі
залітали в городи і бризки збивали зі скла,
і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі,
і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла,
бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка,
стали сенсом життя, як найвища екстрема —
тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка,
що казала не хризантема , а резантирема .

Повертайтесь до мене усі — неписьменні і вчені,
лиш торкну вас рукою — й ви оживаєте знов:
Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені,
Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов,
малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри,
квартиранти довічних веранд і тісних прибудов,
аноніми, занесені службами в пильні реєстри, —
оживаєте, знову готові до чвар і обмов.
Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну —
пожильці привокзальних льохів у таємних садах,
в середину століття, в єдину і слушну хвилину,
ви під дерево щільно набилися, ніби під дах.

Що за дерево?
Величезний волоський горіх.
Восени він себе роздавав до останнього дна,
розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг
(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.)

Ми збирали горіхи у глеки,
у відра,
в мішки,
ми живу гіркоту у долоні втирали.

…виїздили, міняли квартири, вмирали.
А життя все одно споришем обсипало стежки.
(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі).

Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі.

Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
переповнена дійством напружена мить.
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
понад нами ревуть, аж у грудях шумить.

Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті,
ще на шпалах роса і прозорий перон,
але перші прожилки пожовкли у листі,
ніби торкнуті легко іржавим пером.

Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,
нас несе і відносить, виток по витку,
але як наздогнати, ну як наздогнати
цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?

Її пальтéчко радісне й червоне.
Вона так добре знає шлях додому,
що в надвечір’ї, сніжному й блідому,
біжить мені назустріч.

Перепони
минають нас, лише гойдлива гілка
зітхне ламкою тінню під ногами
й затихне, мов пробачення негайне.

З ім’ям її римуються «сопілка»
і «свічечка» — мов геральдичні знаки.
І стільки того світу по дорозі
розсипано й забуто на морозі,
аж солодко торкнути і впізнати:
пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь
замерзлого листка, й перо пташине,
що невагомо послане з вершини,
з-поміж густих і гострих верховіть,
і це смеркання — лагідне й глибоке…

Вона біжить, і їй чотири роки.
І їй услід я тягнуся рукою,
і чим я заслоню, і як загою?

авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь