Валентин Кудрицкий - Втомлені гори

Всі в паніці, всі в ейфорії,
Готовий сусіда сусід розтерзать,
Що той посміхнувсь до Марії.
Що сталось з народом? Ніяк не збагну,
Де людяність ділась, порядність?
Всі збуджені надто, схвильовані всі,
Куди ж зникла в нас делікатність?
Мов неї у нас й не було,
Всі гени у всіх помінялись,
І ми в якусь мить стали зовсім не ті,
Що вічно до всіх посміхались.
Не ті, що сміливо дивились вперед,
Летіли на Марс, на Венеру,
Куди ж ми сьогодні, скажіть, летимо,
В яку ми попали холеру?
Любою ціною щоб розбагатіть,
Когось обдурить, облапошить!
Неначе без цього не можна й прожить,
І скрізь тільки й мови про гроші!
Де взять? Де знайти? Заробить чи віднять?
По суті, то вже неважливо,
Всі хочуть весь рік на Канарах "конать",
А жить безтурботно й щасливо.
Такий і сусід мій, таким став і брат,
Всі стали молитись нахабству,
А жінка доконує: ото будеш знать,
Як вірити Кучмі й начальству.
Й ніхто не спитає: чого хочу я?
Й чи довго в цім світі радіти?
Та знаю, що світ – то велика сім’я,
А ми всі разом – його діти.
При владі хто був, той усе захопив,
Прибрав він до рук все, що бачив,
І хто ж його правом таким наділив
І апетитом собачим?
Державу мою розтягли, рознесли,
Як вівцю голодні шакали,
Бандитизм поголовний – куди не піди –
Скрізь слуги себе показали.
Стоїть старий дід. На березку схиливсь,
І б’є кулаком себе а груди:
– Невже цей кошмар, що на нас наваливсь,
Невже це зробить могли люди?
Невже це мої земляки-козаки,
Якими пишалась держава!?
За скільки ж срібляників честь продала
Оця очманіла орава?
А може в нас честі й зовсім не було,
То – вигадки просто фанатів?
О, ні! Я не вірю, бо честь в нас була,
Коли не було в нас магнатів.
Б’ють дзвони на сполох по нашій землі
І будять народ просипатись,
Повстань, Україно, держава рабів,
Пора вже від слуг визволятись!
Вже гніву нема, щоб увесь передать,
Усе, що в душі накипіло,
Пора вже сокири гострить починать,
Ще поки ми маємо тіло.
Ну що ж бо ви, хлопці, чому мовчите?
То де ж ваша доблесть і слава?
Чи ждете, щоб зовсім вже вас роздягли,
І внуки колись заплювали!?
22.4.2003 р.

НЕЗНАЙОМКА
Перейшла дорогу дівчина мені.
Ой, які розумні і які ясні
Очі у дівчини, тільки придивись,
То в коханні будеш тільки їй клястись.
Перейшла дорогу, стала в стороні,
Посміхнулась ніжно зорями мені,
І навіщо, люба, ніжні почуття
Променем кидаєш ти в моє життя?
Йдуть-гудуть машини без кінця і краю,
Я стою, дивлюся й що робить не знаю.
Вже й товариш сіпає:
– Годі! Йдем додому.
Тільки як без милої житиму я в ньому?
28.11.1961 р.

СХАМЕНІТЬСЯ, НЕДОЛЮДКИ!
Схаменіться! Будьте люди!
Чи ж не нахватались?
Дайте й іншим ще пожити –
Тим, що вас підняли.
Скільки ж можна пить довір’я
Власного народу,
Чи в вас матері не було,
Чи рідні, чи роду?
Жаль дивитись на народ наш,
До чого довести,
Щоб лелеки дітей наших
З України несли?!
Бач, як влада наша славна
Здалека заходить:
Ніби Ющенко негідник,
Юлька лихословить?!
Всі, хто проти Президента,
Ніби-то придурки,
Та хотів би, щоб дали вам
Й вашим діткам – шкурки.
В вас у кожного – гареми,
Сауни і дачі,
Ну а бідні не всі мають
Й будочки собачі.
І ви хочете цю владу
Знову до присяги?
Та щоб вас всіх до одного
Гладили корчаги!
Щоб безбатченків зростали
Ще більші ватаги,
Бо у кого ж, як не в бідних,
Більше всіх відваги?
Ну а потім нашим хлопцям
Орден за відвагу
Вже приліпить їм не Київ,
А Москва, Гаага!
Чи ж не соромно? Покайтесь!
Схаменіться, люди!
Поки ще не появились
Нові Робін Гуди.
6.4.2003 р.

БУЛЬДОГИ
Лежу й на небо поглядаю,
Де хмарочки летять й летять.
Ті, що ледь вище, мов пір’їнки,
А ті, що нижче, ті пихтять,
Немов пани в корчмі пихаті,
Немов бульдоги, аж тріщать.
Чому ж вони живуть ще й досі,
Хотів би в Бога запитать?
Чому? За що така їм шана,
Що обікрали всіх підряд?
А може й правильно зробили,
Щоб перестав народ дрімать.
Можливо, й я б так само діяв
Якби мав право керувать?
Але навіщо стільки треба
Носить в штанах своїх дерма?
За раз три курки не осилиш
І трьох красунь не обійдеш,
І діжку пива сам не всушиш –
Нащо ж під себе все гребеш?
Взяв би та й з ближнім поділився,
Пограв би з ним у доміно,
І ти б побачив, як приємно
Зробити ближньому добро.
1.4.2003 р.

ДВАДЦЯТИЙ ВІК
Двадцятий вік!
Який же ти розумний,
Який кмітливий,
Скільки всього дав!
Ти дав мені і крила, і ракети,
І в Космос, ніби м’ячика підняв.
Читать дальше