Валентин Кудрицкий - Втомлені гори

27.5.2005 р.

ДУРЕНЬ З ДУРНІВ
Я не дотягнувся до цивілізації
Руками своїх мрій,
Це стало привілеєм казнокрадів,
Пройдисвітів і повій.
І що я можу зробити, що я такий,
Як кажуть у простонародді, дурний?!
Не крав я в житті ні в кого,
Був батько з таких,
Отож, і говорять люди:
Він дурень з дурних.
28.10.2001 р.

ДИРЕКТОРСЬКА ПОСАДА
Я не належу до отих,
Що народились плазувати,
Й лизать не стану будь-кого
І за директорську зарплату.
Потрібно знать собі ціну,
І знать ціну своєму "тату",
І за порядність шанувать,
А не директорську посаду.
18.6.2004 р.

МОЯ РОДИНА
І ніхто не знає, і ніхто не чує,
Хто в моєму серці днює і ночує.
Світить ясно Сонце, до людей сміється,
І мабуть, від того серце моє б’ється.
Б’ється, бо навкруги люди, живі люди,
Тому й дихать хочеться нам на повні груди.
І ніхто не знає, і ніхто не чує,
Хто в моєму серці днює і ночує.
А в моєму серці – мій народ єдиний,
Бо весь світ навколо – то моя родина.
3.5.1959 р.

ПОКИ ЖИВЕ ЛЮБОВ
Поки в душі любов живе,
Ото людина і живе.
14.10.1992

ЧИ НЕ ТАК В ЖИТТІ ВЕДЕТЬСЯ?
В Ірпіні, в краю лісному
Новий дім будується,
З цегли, блоків і бетону
Швидко комплектується.
Серед сосен і беріз,
Біля шляхоброду,
Де козацькі ватажки
Пили з кіньми воду.
На одну з таких будов
Був і я подався,
А тому, як кінчив школу –
У похід зібрався.
І до мене /це я знав/,
З різних кінців світу,
Будуть люди приїзжать
Поклонитись цвіту...
Цвіт життя, що вдалині,
В річці, що хлюпоче,
Й захотілося мені,
Що в душі клекоче.–
Вилить щиро в моноліт
З цегли і бетону,
Щоб відчути інший світ
З шовку і бастону.
За що дякував собі,
За свою удачу,
Що в нелегкій боротьбі
Сам себе я бачу.
І за приклад я не брав
Я братву ту браву,
Що живе усе життя,
Тільки на халяву.
Тих, яким би погулять,
Побрикать, почаювать...
Я до цього добавляю:
Поки руки, ноги маю,
Буду, буду працювать,
Рай для діток будувать.
І хоч їх я ще не маю,
Але вже надію маю.
Не у мене, так в сусіда,
І таке маленьке, бліде..
– Мамо,– каже,– де наш дім,
Жити будемо в якім?
Спершу вірш хотів писати
Все ж пішов я будувати.
А писати не для нас,
Так сказати в добрий час.
Є без нас паперомари
З-за яких не раз я марив,
Й хоч проклять їм не бажав,
Але їх не поважав.
Пишуть все одну й ту тему,
Взяв якийсь зразок за схему,
Все про трактор, серп та молот,
Та ніхто із них про голод.
І вважають, що поети,
Бо римують вже куплети.
Про бідняцьку пише хату,
А сам дивиться на Штати.
О, поете, негодиться
Так вже зверхньо гонориться,
Бо оті ідеї гучні,
Всі для вас не будуть влучні.
Хай й редактору твій вірш,
Буде, ніби дуля в хвіст...
Все ж бажанно, щоб громада
Була дуже тобі рада.
От і я пишу вірші,
Й знаю: вам не по душі.
Й знаю: їх не надрукують –
Так мої думки віщують.
Я хоч часом і жахаюсь,
Та ніскілечки не каюсь,
І на вас не ображаюсь,
Бо в майбутньому надіюсь –
Крізь пісок я не просіюсь.
Ваші ж всі вірші епічні,
Безідейні, непрактичні,
Для людей всіх будуть хламом,
Які змиються ураном.
І ота уявна слава –
Книгомазная забава
Без зупинки і жалю
Полетить у пропасть злу.
Ой, ти, хмелю, ти, поете,
Про які ти мовиш злети,
Ти скоріше виліковуйсь,
Й загостри сильніше голос.
І пиши як у натурі
Веселяться люди хмурі,
Й потім голосно сміються,
Й шо дурні – не заїкнуться.
Отак і я почав свій вірш,
Згадав про віршомазів,
Та я хотів в вірші своїм
Сказать скількись абзаців;
Як в час, грабуючи себе,
Здоров’я не жалієш,
Живеш у світі для людей,
І це ти розумієш;
Та замість того, аби нам
Віддать належну шану –
За кров пролиту в боротьбі –
Тикнеш, як шарлатану
Під серце фінського ножа
Окропленого кров’ю,
Холодного, немов вужа,
Гартованого бронню.
Та дім, який побудував
Стоїть він і понині,
Про нього я писав вірші
Як там жили, мов свині.
В кімнаті повно нас було,
Жили ми як уміли,
Проте, не скаржився ніхто,
Бо всі вогнем горіли.
А потім осінь, холода,
Уже й зима настала,
Але тепла в нім не було,
Тому й душа кричала.
Та ми старались, як могли,
Але не ми виною,
Що із весни до осені
Всміхався дім одною
Стіною, що старались ми
Закінчить в стислі строки.
А хіба тільки він один,
Які наші пророки
Мололи в строк побудувать,
А розчину й бетону
Не поспішали доставлять
І завершать газони.
І хто ж причиною того?
Звичайно, ми зостались,
Як ми з образою для нас
Читать дальше