Олександр Ірванець - Мій хрест

Грудень 1999 р.

Якби в нас було правове суспільство,
я першим подав би позов:
«Олександр Ірванець versus, країна, людство, весь світ»
за очі щенної суки, котра уклякла приречено
перед торговкою у м’ясному ряду.
Не за боки її облізлі,
не за вим’я її обвисле —
тільки за очі, з якими на мить я зустрівся поглядом.
Я вимагав би лютої смерті
всім винним і просто причетним.
Споглядання такого страждання
душу не гранить, а ранить.
На жаль, я маю підозру,
що зможу подати цей позов,
хіба що тільки як зустрічний
в часі розгляду моєї власної справи
на Страшному суді.
Сподіваюсь, позовну заяву
прийме і не відхилить
Всемогутній
Господь
Dog.

Грудень 1999 р.

Не люблю я слова «народ»,
Але наш народ
Слухняно підіймає поли довгого одягу,
Заходячи на ескалатор,
І не заступає за обмежувальну лінію
На його східцях.
Наш народ взагалі ніколи
Не заступає за обмежувальну лінію.
А дарма…

18 лютого 2002 р.

Ця здогадка давня, але не іржава.
Її промовляти пручається рот:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ.

Але ми собі відповісти повинні,
Чи схочемо ми і чи стерпимо ми
Хорошу державу в поганій країні,
Хороший народ зі злими людьми?..

Лютий 2002 р.

дівча пухнасте у короні маковій
їсть пластівці й дурниці милі меле
між індіян оплачених-оплаканих
за те що ти украв її у мене
її володаря велично-воскобрового
ще й плюнувши в важкоповіка око
до того й тогу шапнув розідрав – ого —
прирік кнура нову крутити муку
жахіття це кохання це фіалку
цю жаль і розпач заливають вщерть
ти ж розламавши дурнувату ляльку
ще й голову її пожбурив геть

за те що ти спромігся сперти
а я не уберіг – тепер ти
маєш померти

1991 р.

Близ міста Санто-Домінґо
В республіці Домініканській,
У домі на пальмових палях
Живе мала Домініка,
Дочка чаклуна місцевого, —
Мулатка оливковошкіра,
Довгонога, масляноока,
Вже старша за 10 літ.

Якби нам зустрітись увечері
На березі океану,
Де пальми стоять витинанками
У блиску води й піску,
Я взяв би тебе, Домініко,
За твої тонкі передпліччя,
Ривком би наблизив до себе
Переляк в твоїх очах…

А потім, сповнений вдячності
За те нетривале щастя,
Дорога к якому дедалі частіше
Лежить через брами аптек,
Я б гаряче-емоційно
З тобою, мала, попрощався б,
Пообіцявши путівку
В піонерський табір «Артек».

1992 р.

Цей всесвіт – озеро, а світ у ньому – острів.
А доокола всесвіту – боги.
Творили просто, спочиваєм остро,
І сьомий день постійно навкруги.

Це озеро ще й – чаша кришталева,
В якій парує тепле молоко.
Проходить Сонце крізь сузір’я Лева,
І ніжиться в піску малий Левко.

А світ цей – ще й осонцена пустиня,
Що переходить у розкішний сад,
Де чеберяють Марта і Христина
Через пісок в їдальню і назад,

Де вживши хто тампакс, хто просто ватки
І внутрішній в собі навівши лад,
На сонці вигріваються мулатки,
Й між них мулат, липкий, мов мармелад.

А я, з мулатки знявши амулетку,
Від’їду, – знов окремо від усіх,
На глибину пожбуривши монетку,
Чим відкуплюсь за несвідомий гріх.

Серпень 1992 р.

У цій юрбі mezczyzn і женщин,
В цій боротьбі меншин і menschen.
В цій баранячій барадьбі
Чим я зарадити тобі?

Не в Хохломі, не в Оклахомі,
У цій осаді, в цій судомі,
У цім содомі, в цім диму
Що ми порадити кому?

Горілку пити, сльози лити,
Отримувати в морду й бити
У цій борні, у цій херні —
Чим ти допомогти мені?

В цім гонорі, у цій Гоморрі,
В цім гаморі, неначе в морі —
Як ми почути трубний глас?
Як Він спасти нещасних нас?