«У нас ще так багато нас – без нас…»
У нас ще так багато нас – без нас:
Мене – без тебе, а тебе – без мене.
Таке минуле за плечима темне,
Таких облич рясний іконостас,
Чужих облич я бачу у очах
Твоїх, коли схиляюся над ними.
Прости мені! Простиме й непростиме.
І я прощу, хоч зроду не прощав.
І я прощу, хоч зроду не прощу.
І ти – не треба, не прощай, будь ласка.
В нас навіть кров з минулим запеклася
І заплелася цівками дощу.
Болять мені ті двадцять тисяч днів,
Що ми з тобою прожили окремо.
Хоч я без тебе, але й ти – без мене.
Нема по них ні спогадів, ні снів.
У нас ще так багато нас – без назв.
Без імені і майже ще без долі
Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…
В минулий простір, у зворотний час.
У нас ще так багато нас без нас…
1988 р.
«Це ані добре, ні погано…»
Це ані добре, ні погано.
Це просто сталося – і квит.
Чужа жоно, чужа кохана,
Пощо ти увійшла в мій світ?
Печаль то вхопить, то відпустить.
Очима глип – в сузір’я Риб.
Ми переходимо цю зустріч,
Як переходжуємо грип.
Печаль ця викрутить і вижме,
Лишивши щось на самім дні.
Це все закінчиться за тиждень,
Ну, максимум, за вісім днів.
Розмажем вітер по обличчю
Й цю осінь струсимо з одеж.
Бо я ніколи не покличу.
…Та ти ніколи й не прийдеш.
Осінь 1992 р.
Комедіантко, акторко, фіглярко!
Маріонетко, напудрена лялько!..
В горлі образа каменем стала —
Як ти мене допекла і дістала…
Добропорядна матір сімейства,
Ти й усміхаючись, не усміхнешся.
Мовиш манірно, чадиш непомірно.
Як я терплю тебе – це неймовірно.
Хвойдо русява у світлому плащику,
Светрик під горло застебнеш на защіпку.
Вірш цей мережу. Душу морожу.
Я вже без тебе жити не зможу.
В цьому селі ніхто не живе.
Сіють вітри в дворах лободу.
В небо примружився журавель,
Хворий на курячу сліпоту.
Щерять ротки порожні хатки,
А з-між гілля старої верби
«Хто ти такий? Хто ти такий?» —
Дикі випитують голуби.
Кущ звіробою увесь золотий.
«Хто ти такий? Хто ти такий?»
Хто я такий? Якби ж то я знав.
Вийду на пагорб і з-під руки
Гляну назад. «Хто ти такий?
Хто ти такий?» – чується знов.
Історія – це шлях у невідомість.
Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний.
У Людства причащається свідомість.
У Людства прочищається кишечник.
А зверху – Той. Взирає, визирає
Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру,
Як Людство висипає, висипає
Не перед себе – позад себе перли.
Так, наче все розіграно навмисно.
В скоцюрбленій долоні не вмістилось
Історії розірване намисто —
На шворці не лишилось намистинок.
І вкотре себе ловимо на мислі:
Зайшли на коду наші всі прелюди.
Історія – розірване намисто,
Якого —
не мечіте преди свині.
Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.
А я – не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.
Не маю позиції, навіть – і пози,
Отож балансую між віршів і прози.
Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і погóтів.
Чи то – поготíв? Ні, здається – погóтів.
Також не пишу я про гунів, про готів,
Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,
Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву. Читаю газету.
Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Палю сигарети. Здебільшого – «Ватру».
Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу»
Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.
Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила.
Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила?
Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму,
Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу