Олександр Ірванець - Мій хрест

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив
Що втомився від рішень і їхньої колегіальності
Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив
Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город
Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги
І крім грошей не хоче ніяких уже нагород
І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?
Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися
Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому
Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

Усміхнися і йди
і усмішку з губи не згуби
Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся
Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби
Бо від нього
нічого
подібного не дочекаєшся
1989 р.

Молоток залетів у вагонне вікно
На сто шостому кілометрі,
І обличчя мені обпекло
Гарячковим подихом смерті.

Він лежав на підлозі, уже не страшний,
Вже позбавлений вбивчої сили,
І все далі і далі у пітьмі нічній
Віддалявсь той невдаха-мисливець.

Він долоні, напевно, хова в рукавах,
А в долонях хова сигарету.
Ну чому він так зреагував
На вікно з моїм силуетом?

Хай не всі ми – при молотках,
Але так воно, може, й лучче:
Моє слово – в моїх руках.
В кого кидаю?
В кого влучу?..

1985 р.

Переночуй мене, вишневий саде,
Бо це моя остання в світі ніч.
Бо завтра хрест мені на плечі сяде,
Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,
Вишневий саде, звешся Гетсимань.
Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,
Як символ ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий
Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,
І чути присмак вишень на губах…

На кухоньці маленькій, 3×2,
Мій приятель, людина незаможна,
Вигукує образливі слова
Про всіх, про кого можна і не можна.
І набакир збивається крава —
Тка,
ткана і давно уже не модна…

Неправда, в нього модний комірець,
І сам він – популярний літератор.
І навіть сам він править за взірець.
Його звуть Татом, а не Супостатом.

Неправда – це ще зовсім не брехня.
Неправда – це предмет купівлі й торгу.
Краватку він змінив ще того ж дня,
Широку й куцу – на вузьку і довгу.
Купив білетик «Спринту» навмання
І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…

А може, й вогку гілочку верби
Він виграв на весняному базарі.
А може, він рідню свою любив…
– Пробачте, та про це ви вже казали.
– Пробачте, я про щось уже казав?
– Казав! казав! – здовкола загукали.
– Ще й молока з губів не облизав!
– Це в мене вуса так пообмерзали…
– Та то у нього піна на губах!
– Та він скажений! Кличте витинара!

Я втік. А роздратована юрба
Позаду розчаровано стогнала…

Гуляє по землі людина-функція.
Гуляє, але часу не марнує.
На підвіконні червоніє фуксія,
Ну, тобто квітка теж функціонує.

Функціонує сонце в небі синьому,
Функціонують трави і дерева.
Зупинишся у бігу непосильному
І думаєш: «А може, так і треба?..

Гребти до себе правдами й неправдами,
Як Олександр Іванович Корейко,
І хай в душі якісь високі прагнення
Цвірінькають, як в клітці канарейки,

З кілочка на кілочок перестрибують,
Все імітують сум, якісь боління…
А зрештою й вони крихти отримують.
Крихти, що звуться докори сумління».

1986 р.

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле,
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поруч дорога гурчить об’їзна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу —
А може, полегшає, хто його зна…
Дорога так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні —
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая.
В Раї для мене знайдеться спирт. [1] Спирт нашатирний NH4OH.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже я вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже: «Наравицця дуже мені
Амириканський писатель Селінжер.
Знаєш, – питає, – такого, чи ні?»
Я відповім. (Не те, що подумав.)
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю – підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки – що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.