Олександр Ірванець: Мій хрест

Голосами наших матерів
Кличе нас колишнє і минуле,
Але що позаду ми б не чули,
Ми повинні бути угорі!

Планета снігом отруїлась…
На землю впав замерзлий птах.
А десь далеко – Україна
Згоряє в голубих снігах.

Ламає річка білий берег,
А у проваллі берегів
Стоїть самотній Пітер Брейґель
В німому розпачі снігів.

Палітра кругла, наче плаха,
А на блідому полотні —
Забронзовілий контур птаха,
Який безгучно впав у сніг.

Грудень 1980 р.

Жовтий трамвай – релятивна система.
Не відривай цю хвилину від себе,
Наче провину, наче кровину,
Душу цю світлу, ні в чому не винну.
Дівчинка з профілем Беатріче,
Зміненим трохи й повтореним двічі
Склом запітнілим старого трамваю —
Я тебе знаю?
Що за причина за цими сльозами.
А за плечима: «Що ви сказали?»
Вірш, мов конспект по теорії спектру,
Скептик-аскет в перспективі проспекту.
Вулиць знайомих не розрізняю.
Я тебе знаю…
– Закомпостуйте.
– Будь ласка.
– Спасибі…
Законспектуйте на листі осики:
Скоро вже стане
Поміж мостами
Осінь остання з твоїми вустами.
Гляну в обличчя – і не впізнаю.
Я тебе знаю!..
1981 р.

Добрий вечір. Холодна осінь.
Літній сад – осінні алеї.
Аполлонові на волосся
Опустилась долоня клена.
За вікном – Північна Європа.
Донерветер!
Чорний дощ наші душі кропить.
Добрий вечір…
Осипається наш некрополь —
Добрий вітер…
Добра осінь. Холодний вечір.
Що ж ми винесем?
Що ж ми візьмем з собою до втечі?
– Добрий вересень.
Вийду в сад, підставлю погони,
Листя з клена впаде на плечі.
Не біда, що погода – погана.
Добрий – вечір.

1981 р.

5000 000 ковтають ранкові бульйони,
Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.
Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто.

Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.
Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.
В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колона
І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.

Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно,
Та коли запитально подивиться
мені в очі апостол Петро,
Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто…»

Ленінград, 1981 р.

Усі сентименти розміряно на сантиметри,
Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.
Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта
З косою брудною в кістлявій руці дириґента.
А десь імпотенти свої реєструють патенти,
Голодні студенти кричать, що вони – декаденти,
І вилупки ночі – бліді жовтороті вампірики
Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики.
Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.
Одні з них – мов кремінь, а інші – прозоро-слюдаті.
Хто скаже – це користь чи вада, коли слюдянієш,
Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?
Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри
І вже сантиметри
Розмірюєш на міліметри…

Дві кружки кип’ятку – дві пачки чаю…
Я день і вік грядущий провіщаю
І перед тим, як в забуття відчалю,
Я вперше і востаннє вам прощаю!..
Я вам прощаю все, що ви зробили,
Усі дерева, які ви зрубали,
Розтоптану стеблинку молочаю
Я вам прощаю!
Не співчуваю і не захищаю,
А лиш прощаю!
І як найвищу стадію печалю,
Я вам себерозтоптаність прощаю!..
Я став порожнім, диким, без’язиким.
В моїй душі стримить
Кілок осиковий
І замість слова, щирого й наївного,
На язиці – сніжинка кодеїнова…

Ой, орали хлопці ниву…
Гляну на тебе,
Зґвалтую очима,
Буркну під носа
Півжартома:
«Заплати ж мені, дівчино,
Що я ходив дарма…»

В лісі осінньому серцем спочину.
Стовбури й небо – листя нема.
Заплати ж мені, ліщино,
Що я ходив дарма…

Форма солдатська мені не по чину,
Хоч і погонів на ній вже катма.
Заплати ж мені, батьківщино,
Що я ходив дарма!

Що це ти, хлопче,
Боги збираєш?
Пригорщу листя
Дасть тобі сад.

Сам собі платиш,
Сам собі граєш,
Сам собі плачеш,
Сам собі сам.