Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
Бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру – під нею – вітчизну мою.
Але коли таки прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах…
Вул. Уїльяма-Шекспіра
Напис на табличці
На вулицю Уїльяма Шекспіра
Я дівчину недавно проводжав.
Був дощ – не дощ,
а просто мжичка сіра
І вулиця Уїльяма Шекспіра,
Яка існує в будь-якій з держав.
Я дівчину «під локоток» держав,
І ми ішли з кінотеатру «Космос»,
Який римується з диктатором Сомосою,
Якого нахиляли з Нікараґуа…
Я захопився…
Але ніч така була!..
І був індійський фільм «Любов і помста» —
Сам по собі прекрасний привід для знайомства.
Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,
По вулиці Уїльяма Шекспіра…
Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.
Захоплено щось теревенив я,
Всміхалася супутниця моя, —
Її душа так пристрасно кипіла,
Бо не могла забути – й не забула
Сліпучу посмішку Ріші Капура.
(А всі наші вірші, товариші, —
Ніщо супроти усмішки Ріші…)
…Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.
По вулиці Уїльяма Шекспіра…
Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.
На вулиці нікого не було.
Точніше,
не було нікого видно.
Ви скажете, що – ніч, і це не дивно,
А я скажу: отож-бо і воно…
Я відчував чийсь гострий-гострий погляд.
(А власник погляду десь мусив бути поряд.)
І погляд цей…
супутниці моїй…
Впивався… в спинку…
(Ні, не нижче – в спинку.)
Мені ж вертатись на автобусну зупинку…
І стислося серце.
І вперше здригнулась рука.
І він, замість вбити,
всього лиш смертельно поранив.
«Добий, щоб не мучився, – брат-гладіатор порадив. —
Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка».
Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.
Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш.
І вогник любові на самому денці душі
Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.
А потім на вищий іще піднімися щабель.
Знайди в собі мужність
Згасити в собі свою мужність.
Самого себе
в добиванні самого себе
Добий, щоб не мучивсь,
добий, щоб не мучивсь.
Я в безвітря утік, як в безвір’я
Утікають від тисячі вір.
Я нараз уявив, ніби звір я,
Одинокий, зацькований звір.
Утікав, як в безхліб’я від хліба,
Як у безвість – від миру й війни,
І безсоння оранжева риба
Запливала в розхлюпані сни.
Говорила: «Пливім за пороги,
Де ще зроду життя не було.
Там зневажим закони природи
І увічнимо наше тепло!
Все зруйнуєм. Нічого не жалко!»
Та коли я ступив до води,
То мені синьогуба русалка
Тихо в спину сказала:
– Зажди…
А в слово «тіло» влито слово «літо».
Це світле тіло – ледь нестиглий плід.
Все солодко у дні неповноліття,
А після Спаса – кожному до ніг.
Бери за так, коли не за спасибі.
А горлом запитання, наче спазм:
Якщо нікого не спасе Спаситель,
Кого спасе цей яблуневий Спас?
Роберт Фолкон Скотт [2] Скотт Р. Ф. – британський полярний дослідник, який другим, услід за експедицією Р. Амундсена, досягнув Південного полюса в січні 1912 р. Загинув на зворотному шляху.
Кохана!
Ім’я твоє диркотливе
вирипує сніг під ногами.
Його деренчливе вітрило намету
тріпоче в ургу ураганну.
З розпоротої на прапори,
порепаної Європи
я мріяв давно утекти до
Тебе,
незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!
Марилось неоднораз,
як я на грудях у тебе
Губами
Південного полюса пипочку пряну спиваю,
А птиця Пінгвін
у блакитному небі
Божественну пісню співає!..
Та з двох лиш один випадає
щасливий білет лотерейний.
Чи ж заволодію я тим, що мені —
і мені лиш! —
по праву належить?
Я знаю: до тебе,
мені навперейми
бреде той заброда-норвежець.
Я вже навіть передчуваю – спинюсь на бігу.
Всередині щось увірветься,
Коли розрізню попереду, в снігу
Розхрестаний прапор норвежця.
Схилюся, на палицю лижну зіпершись.
Це літній січневий вітрисько хитає мене:
Не перший, а другий, не перший, а другий, не перший!..
Не перший, а другий! Не перший – а це головне!..
Вершина вже взята! Твоя наречена – вагітна!
На другому місяці ходить,
кохана, жадана, єдина,
зваблива, зрадлива, негідна.
А ми зі сватами назад повертаєм голоблі
І плентаємо крижаними світами —
холодні, голодні.
Прощай, незабутнє, святе, сокровенне.
Крізь одяг промерзлий, промоклий
Вганяємо голки у вени —
нехай порятує нас морфій!..
Отут упаду, задубію,
але не програю двобою.
Той, перший —
минущий – він піде,
А я залишуся з тобою,
моя Антарктидо…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу