Олександр Ірванець - Мій хрест

1992 р.

Від Дону до Сяну
Лежиш, осіянна.
Від Тигра з Євфратом лежиш аж до Осло й Баранович.
Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
І я тобі, ненько, кажу по-синівськи «Добраніч…»
Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,
Давай спом’янемо усіх,
Що не сплять ції ночі, з причини або без причини:
Твої космонавти
На станції «Тризуб» так само летять по орбіті;
Твої костоправи
Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;
Твої педерасти
Так само приймають (або не приймають) закони,
Або закидають за комин, або закладають за комір;
Твої мільйонери
Так само рахують так само набуті мільйони;
Твої офіцери
Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти
батальйони;
Твої Роксоляни
Попід «Брістолями»
Йдуть заміж по п’ять разів за ніч.
Гірка і пречиста, свята й ненависна,
Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч…
Все інше заснуло.
В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.
Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з євфратом.
На водах морів твоїх сплять кораблі:
криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки,
джонки, чайки,
катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,
тримарани, байдарки,
каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі,
рудовози, танкери,
міноносці, кліпери, —
а окремо від них – каравели й гондоли.
Сплять люди в будинках, і навіть поети —
оті джони донни твої, донжуани, гандони, —
Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах —
В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових.
Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш,
Лиш встанеш раненько і з шатів тих соплі і кров відпереш.
Тож добраніч, вітчизно, добраніч…
Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь, у містах їхніх рідних
До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.
І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,
І вже засинаєм, і вже не встигаєм
востаннє тобі побажати добра…
Ніч.

1992 р.

По краплі видавлювати з себе раба.
По краплі.
Видавлювати.
З себе.
Повільно з себе його видушувати —
Та все на папір,
На папір…
Вичавлювати, витискати,
Як пасту з тюбика,
Аж поки не усвідомиш,
Що вичавив – все,
До кінця!

Отож, сміливіше!
Починаємо видавлювати
З себе
Раба
Божого
Ім’ярек…

Людина родиться для щастя,
Як птах для польоту.
Як птах…
Як індик,
Як півень,
Як деркач на болоті?
Як страус,
Як ківі,
Як ему,
Чи як марабу?
А може, як той, що ховає
Товсте своє тіло у скелі?
Всі ж бо вони народились літати,
Тож плазувати вони принципово не можуть.

А може, без порівнянь?
Може, людина просто
Родиться для щастя?

В людині все має бути прекрасним:
Думки й почуття,
Пальто і сорочка,
Шкарпетки, підтяжки,
Зачіска, брови, вії,
Губи і зуби,
Ротова порожнина, слизова оболонка,
Волосся на голові,
В паху і під пахвами,
Нігті, шкіра, мозолі на п’ятах,
Кров, лімфа,
Шлунковий сік,
Ґеніталії і фекалії.

Усмішка її єдина,
Очі її одні.

1992 р.

А завтра знову буде просто день.
Звичайний день, під назвою «останній»
У цьому світі, теж останнім, де й
Ми, разом – одностайні, як у стайні.

Де все востаннє, та ніхто про те
Не інформує – то ніхто й не знає,
Тож не кує, не меле, не мете
І з перехожих мірок не знімає

На те, також останнє, убрання.
Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо – навмання,
Лиш з пальмовими гілками в долонях…

1992 р.

Ти була такою серйозною,
На вмовляння мої одразу не піддалася
(Та й не одразу піддалася украй неохоче).
Але я так натхненно й затято просив:
«Ну будь ласка, ну покажи!
Хоча б на хвилинку або на кілька секунд.
Ти тільки дай мені глянути.
Дай мені кинути оком.
Слово честі, я не сміятимусь,
І нікому-нікому не розповім…»

Зрештою ти наважилася —
Ціною великих зусиль і внутрішньої боротьби —
Усе це виразно відбилось на твоєму гарненькому личку.
Ти зробила глибокий вдих,
А потім так само глибокий видих
І показала мені.