Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Язаночую тут. Хай буде мідь
Моєї учти свіжою і злою.
То гекатомба відчаю: не їдь,
Бо вже не встигнеш зруйнувати Трою…
Ти зайвий їй, наллю тобі вина,
Доливши вод у відсвіти багряні.
Ген місяця високий сатана
Стоїть пекучим сторожем при рані.
Женуть отари мокрі пастухи
(Де той філософ? Де його погоня?)
Розмова наша довга, мов шляхи,
Що їх долають вершники на конях.
Ти ж, розпізнавши келихи причин,
Доп'єш спочатку трохи недопитий.
Прошу тебе, будь вічним і мовчи,
Щоб я також не сміла говорити.
Ти мало спав, ти вірив на ходу
В причини снів. Ми будемо відверті
І майже щирі: я тобі знайду
Чотири слова для своєї смерті.

Сирени плачуть, стогне Одіссей,
Бо вже йому не вільно бути паном.
І стугонить натуга, ніби рана:
Єдиний раз послухати — і все…
Єдиний раз умерти — і навік:
Зламати простір, заблукати в ньому.
Змандрований і дивний чоловік,
Що двадцять літ вертається додому…
Є тільки щось, не назване йому,
Як сокровенні для дитини речі.
Сирени… Морок моря… То кому
Накине Пенелопа плащ на плечі?

Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм,
Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй.
Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею.
Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати.
Стояли разом два дерева — прощались, сиділи, мчали…
Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна.
Усе, що мені належало, глибока моя печале, —
То шляху мого гіпербола, статуї волосина.

Видовищ! Крові! —
(крик, звитяга, смерть) —
Йде гладіатор істину питати.
Рівняє тирсу вишколений смерд,
Щоб легше умиралось умирати.
Примерзлий до руки короткий меч.
Ревіння м'язів чисте і стодзвонне.
І вилітає звір, як дикий смерч,
І прикипа патрицій до колони…
Це гра в кінець. В останній із кінців.
Це вже не втома — навіть світ не встоїть…
Тримає жінка квітку у руці,
Мов краплю крові — знічено-густої.

Ахіллес — ім'я як вирок. Спір —
Міф супроти пам'яті — найтяжчий.
Ще живий, та вже священний звір —
Навіть не впольований — пропащий.
Гори аж кишать від слів і змій.
Отруївшись, не здобудеш Трою.
Брате мій, якщо вбиваєш, вмій
Бути, убиваючи, собою.

Якентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?
То вітають мене, наче справді мене, наче справді…
І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври,
І колони, і коні — по битві, по втомі, по зраді.
Я обсмоктую голос — не мій, надто змінений болем,
Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври?
Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе!
Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?

Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми —
Раби богів — а чи боги рабів?
Овідій повертається у Томи,
Затамувавши втому у собі.
У небі — день. Гуляє хитавиця.
Є розкіш ран, які лікує час.
Намарний Риме, де ж то та столиця,
Яка колись обійдеться без нас?

Нетривкість знань, подібності химер,
Личини ґрунту з паростю сухою…
Співаю світу епос, як Гомер,
Який побачив у падінні Трою.
Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці?
Із надр росте каміння, гинуть коні.
І всі слова затиснуті в руці,
Немов меча руків'я у долоні…
Блукальці манівцями, навмання —
Усі подібні, ґречні, працьовиті…
Чорніє низько скошена стерня —
І в цьому літі, і на тому світі…
Що тінь — то риска. Вечір — як проклін.
Чоловікам волосся загусає.
Спить Одіссей, і вкотре бачить він,
Що в цьому світі істини немає.

Оселі — як зерна посіяних вітром трав,
Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти,
Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав,
Во ім'я всеблагості простору міста і літа.
Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух,
Якому далекий твій досвід всередині міту, —
Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух,
Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.