Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Стою при вході — як ввійти у душу?
Примирення спокуси і спокути.
Неначе Ной, що прозирає сушу,
Вдихаю воду не на повні груди.
А шепіт сходить сонцем із туману,
Затримує у каламуті подив.
Я майже вірю: я твоя кохана.
В твоєму храмі я стою при вході.

Така ця дивна мука — ностальгія…
Вона, як сталь, не тупиться. І тне.
Я відчаю і віри Гамалія.
Я єретик… Не проклинай мене.
У материнськім просторі порогу
Щоразу маю ніжність ту саму…
Молитись Богу? Не молитись Богу?
І все ж щоразу вірити йому.
Люблю тебе. Мовчу тебе. І знаю
Про тебе все — і наше, і чуже.
Я Гамалія з того боку раю,
Що Бог його для себе береже…

Зтого боку осоння — єдине тривання в сонцях.
Яструбине тепло, що ряхтить золотими хрестами…
Від Христа до Христа забивають вторований цвях,
Улягають життя у покосах важкими житами…
Чи забув? А чи вмер? Чи спізнився — і знову поліг?
Як спіткати тебе, попри нитку, що тонша від долі?
З того боку осоння — навіяний пращами сніг
І зарубки, як шрами, на вкотре дев'ятому колі.

По обідні, мов по обіді,
Рештки хліба лежать на таці.
І оклад із важкої міді
Відступає обитель раці.
Чи приймеш, що тобі належить?
Чи досвідчиш без знаку смерти?
Наче мощами — їх ковчежець,
Божевіллям душа підперта…
Золота піднебесна тризна.
Тренос служки крізь трем глаголять.
Я мов віра, яку ти визнав
Надто похапцем серед поля.
Золоте павутиння — куте
По Ісусу і по Марії.
Кожен звук молитов покути
Розриває сльозою вії.
До Всенощної сохнуть мощі.
По Всенощній сурма озветься.
Каменують мене на площі
През тонку оболонку серця…

Ось Долороса. Десь молоко розлито.
Ось Магдалина — чорне її волосся.
Ігрища втрачених — декого ще не вбито.
Так проявляється істина двоголосся.
Кров'ю на дереві суті — багряна таїна.
Кожен, хто вірує, мусить її прийняти.
Кулею кілера — в сьоме пришестя Каїна —
Болем огранений камінь душі розплати.

Грядуть слова пророцтв і молитов,
Щоб навіть сонце теж комусь збулося.
Вода, дитина, істина, любов.
Дорога, рана, спалене волосся.
Великий Бог блажен і милосерд
У мірах непізнаваного світу,
Де добрий цар, і де щасливий смерд.
В промінні Бога все між нами — світло…

Чуже буття — з війною і в війні!
Осліплий рот не дихає, а плаче.
Секундна стрілка, ніби пульс в мені,
Своїх коротких набуває значень.
Так падають протези з рукавів,
Коли страждання осягаєш збоку.
Ти про любов мені не розповів,
І вже й не скажеш, гинучи щокроку.

Аж знемагають дзвони. Ми відходим
І дим вітчизни гіркне на вустах.
І ділимо, як хліб, любов і подив,
І з порожнечі вилущений страх…
Минаєм храми, площі і твердині.
Безплідний камінь під дощами всох.
Я наднебесних всіх прощаю нині,
А піднебесним хай суддею — мох.
І лиш тобі з любов'ю (вже до скону)
Віддам усе, що світлість береже, —
Уламки серця і святу ікону…
А душу — ні. Душа — моє чуже…

Час вигнання почавсь. З-над сузір'їв повіяло димом.
І повернення з осені стало вслуханням у ніч.
Ти ж, прибулець долонь і довершений вершник облич,
Серед інших народів поволі прощаєшся з Римом.
Табір табору — світ. Ляскіт зброї і запах рослин,
Мов усе — ковила, мов не люди, а дикі ординці.
Ти вдивляєшся в простір, де тільки земля по сходинці,
А з прозорих долонь, ніби сіль, осипається кмин.
Я кохаю тебе, я ніколи тобі не скажу,
Як пішла за тобою, мов ластівка, вперта в безодню,
Заховавшись за зброю, як впала убита сьогодні,
Як застиг обладунок, мою стамувавши олжу.
Завтра сонце не зійде, лиш пустять коріння і сік
Струпи з трупів і тіл, що й себе проковтнули поволі.
Завтра стане Ніщо. А поки що впокорюйся долі
І молися богам, як мізерний з живих чоловік.
Час вигнання почавсь. Ти замовк, і оглух, і осліп.
Плащ ховає собою набряклі від втоми рамена.
Я чекаю тебе. Ти колись повернися до мене,
І розділимо навпіл тривогу, надію і хліб.