Марк Фалкс - Як керувати рабами

На час імперії система рабовласництва була надто добре налагодженою, щоб зіткнутися із серйозними, масштабними загрозами. Спротив рабів обмежувався дріб’язковими вчинками: брехня, крутійство, шахрайство на кшталт прикидання хворим, повільна робота. Така непокора набувала різноманітних форм і не завжди виливалась у конфронтацію, передбачаючи скоріше пасивну тактику: ухилитися від виконання певних обов’язків, прикинутися дурником. Не варто драматизувати відносини в римському суспільстві та уявляти, що воно постійно було втягнуте в конфлікт між власниками і їхнім людським капіталом.

Персонажів, подібних до Булли Фелікса, зараз можна легко сприйняти за таких собі Робін Гудів — соціальних розбійників, котрі перекидають несправедливість звичайного світу з ніг на голову і формують егалітарне суспільство, щоби протистояти корупційному режиму. Але тексти, у яких вони згадуються, написано для представників вищого класу, і більш імовірно, що подібні герої — художня умовність, яка використовується, щоб увиразнити незадовільну роботу деяких корумпованих чиновників та імператорів. І все ж таки бандитські оповідки зачіпають дійсно популярні в народі теми несправедливості, бідності та корупції й мають за мету впливати на поганих правителів. Такі розповіді наче жбурляють в лице правителям ті соціальні норми, які вони встановлюють, але самі не в змозі забезпечити їх виконання.

Деякі акти спротиву можна розглядати як своєрідну техніку перемовин між рабами і їхніми власниками. Намагаючись зрозуміти, що для них минеться без покарання, раби прагнули розширити межі дозволеного. Боягузтво могло бути корисною тактикою для раба, оскільки вберігало його від небезпечних ситуацій. Ще однією хитрістю було звертатися до доброти свого господаря, якщо вона була йому властивою. Сенека згадує, що у володінні рабами його дратує, зокрема, необхідність мати справу з людьми, які щохвилини плачуть (Сенека «Про спокій душі», 8.8). Ці сльози могли і справді бути виявом тяжких переживань або ж просто тактикою, що дозволяла уникнути неприємного завдання чи покарання. Власники часто заперечували людську природу своїх рабів, вважаючи їх майже тваринами. Своїм риданням раби, можливо, намагатися це змінити й заявити про свою людську природу, демонструючи наслідки жорстокого до себе ставлення. Проте ймовірно, що ця тактика ставала в пригоді лише домашнім рабам, які мали можливість звернутися безпосередньо до господаря.

Плітки й теревені також були для рабів способом, у який вони намагалися змінити поведінку господарів. Пліткуючи, раби давали знати ширшому колу людей про жорстокість свого пана. Тим самим вони завдавали шкоди його репутації, виставляючи його перед іншими непорядною людиною. Коли Цицерон претендував на виборну посаду, він отримав пораду, яка свідчить, що плітки часто розходилися з домогосподарств. Йому радили перед виборами навіть із рабами поводитися більш розсудливо. Оповідки про спритників — наприклад, ті, що наведені в життєписі Езопа, — дозволяли пригнобленим і безправним людям насолодитися ситуацією, де «маленька людина» виграє, хоч би й тимчасово. Головний герой був розумним бешкетником, котрий полюбляв вивертати навиворіт звичний світ, у якому володарює його господар. Таке символічне вирівнювання різниці між рабом і паном сьогодні видається своєрідним психологічним реваншем, який начебто збільшує повноваження пригнобленої людини. Однак чи давав щось рабам такий пасивний спротив, сказати важко.

Розповідь про перше повстання рабів на Сицилії (135–132 рр. до н. е.) міститься у Деодора Сицилійського, 34.2. Опис повстання Спартака подано в Плутарха («Життя Красса») і Аппіана («Громадянські війни», 1.14). Розповідь про терористичні акти в Римі на підтримку Ганнібала можна знайти в Лівія, 26.27. Убивство Ларція Македона описано в «Листах» Плінія Молодшого, 3.14. Згадки про Буллу Фелікса можна знайти в Діона Кассія, 77.10.

Багато рабів жадають свободи. Хоч вони не мають ніякої суспільної цінності, однак почуваються приниженими через те, як до них ставляться власники. І хоча в моральному сенсі їм, як правило, буває гріш ціна, вони вважають, що заслуговують на те, щоб бути вільними. Багато хто з них, схоже, невиразно відчуває якусь несправедливість свого становища: з якого це дива вони мусять бути рабами? Навіть із урахуванням того, що моральні та правові аргументи, які їм наводять, є вагомими та неспростовними, такі раби завжди знають, що їх звільнять, якщо це буде вигідно їхньому господареві. Звільнення є тією самою морквиною, за допомогою якої раба, неначе віслюка, можна примусити працювати старанно та чесно. Водночас воно є і палицею, що нею можна покарати невільників, якщо так чи інакше вони не виправдовують ваших очікувань. Надія допомагає людині витерпіти будь-які страждання. Безнадія ж може підштовхнути до відчайдушних кроків.