Джефф Сазерленд - Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час

Річ у тім, що за три місяці до початку перших експериментів перед судом постав Адольф Ейхманн, якого називали архітектором Голокосту. Але діяв він не сам-один. Дуже багатьох цікавило, чому до цього масового винищення євреїв добровільно долучилося стільки мільйонів людей. Чи були в німців якісь фундаментальні проблеми з мораллю? Можливо, в їхнє культурне середовище було закладено якесь внутрішнє зло? Чи вони дійсно просто виконували накази? Дуже легко дивитись на злочини проти людства та звинувачувати людей за їхні дії. Саме так і треба робити, правда? А от Мілґрем хотів знайти відповідь на інше питання: чи так уже звичайні американці відрізняються від німців? Чи реагували б вони інакше в тій самій ситуації? І некомфортна відповідь полягає в тому, що ні, американці не поводилися б інакше. По суті, враховуючи, скільки країн та народів пізніше повторили цей експеримент, ніхто б не поводився. У відповідній ситуації ми всі могли б стати нацистами.

Експеримент проводився так. Хтось одягнений у білий лабораторний халат (що надавало йому наукового авторитету) наказував об’єктові експерименту, пересічній людині, застосовувати дедалі більший електричний струм до третьої особи – актора, який перебував в іншій кімнаті. Об’єкт міг чути цього актора, але не бачити. У міру того як струм ставав сильнішим, актор починав зойкати, кричати і просити його пожаліти. Далі актор (який у деяких версіях експерименту казав об’єктові, що в нього хворе серце) починав тарабанити в стіну, благаючи, щоб експеримент припинили. Під кінець він затихав.

Деякі об’єкти зупинялись на 135 вольтах, коли актор починав зойкати, і питали про мету експерименту. Після того як їх запевняли, що ніякої відповідальності вони не нестимуть, майже всі продовжували. Деякі, чуючи крики агонії із сусідньої кімнати, починали нервово сміятись. Коли ж об’єкт хотів зупинитись, «учений» просто казав: « Продовжуйте , будь ласка». А якщо об’єкт відмовлявся це зробити, учений додавав: «Експеримент вимагає, щоб ви продовжували ». Якщо й це не допомагало, учений посилював тиск: «Абсолютно необхідно, щоб ви продовжували ». Більшість об’єктів відчували великий стрес і рясно пітніли. У них спостерігались підвищення пульсу й температури, адже спрацьовував інстинкт «бий або тікай». І тоді, якщо вони все ще відмовлялися тиснути на кнопку, вчений робив останню спробу: «У вас немає іншого вибору. Ви повинні продовжувати».

Майже всі й продовжували, завдаючи останнього удару струмом тому, хто так страшно кричав, а потім затихав. Підсумки своїх спостережень Мілґрем підбив у статті 1974 року «Небезпеки покори»:

Дійовими силами жахливого руйнівного процесу можуть стати звичайні люди, які просто роблять свою роботу, не маючи зі свого боку якоїсь особливої ворожості. Більше того, навіть коли руйнівні наслідки їхньої роботи стають абсолютно зрозумілими, а їх просять виконувати дії, несумісні з основними стандартами моралі, відносно небагато людей знаходять у собі сили, потрібні для опору авторитетові [20] Milgram, Stanley. «The Perils of Obedience.» Harper’s Magazine , 1974. .

Коли експеримент Мілґрема обговорюють в університетських аудиторіях, студентам зазвичай наголошують, що провина лежить не на людях як таких, а на системі , у межах якої ці звичайні люди діяли. Але це суворий урок, бо, якщо сприйняти його за правду, що це скаже про нас самих?

Це скаже, що ми всі є породженням системи, в яку вбудовані. І Scrum якраз приймає цю реальність і замість пошуку винних намагається вивчити систему, яка породила проблему, й виправити її.

Інший експеримент, що висвітлює подібне явище, був проведений в одній духовній семінарії на початку 1970-х років. Ви, можливо, думаєте, що семінаристи мають бути найбільш співчутливими людьми на планеті, так? Об’єктів цього експерименту просили прочитати проповідь на іншому кінці кампусу. Одним казали поспішити, бо на них уже чекають і вони запізнюються. Інших не підганяли. По дорозі на території закладу кожному із семінаристів траплялася людина, яка благала про допомогу. Скільки з тих, кому сказали поспішити, зупинилися допомогти? Десять відсотків. І це із семінаристів !

А проте люди прагнуть звинувачувати окремих осіб, а не систему. Від цього вони просто краще почуваються. Фундаментальна помилка атрибуції апелює до нашого почуття справедливості. Якщо ми можемо звинувачувати когось іншого, то відділяємо себе від можливості зробити те саме – що ми так само готові тиснути на кнопку, як і будь-хто інший. Справа лише за відповідними обставинами.