В. Білоконев - Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика)

Порівняльний аналіз цих прикладів свідчить проте, що строки судимості за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК, при призначені покарання за сукупністю злочинів, як на підставі ч. 1 ст. 70 КК, так і на підставі ч. 4 ст. 70 КК, не однакові і дорівнюються в першому випадку, — 5 рокам, а в другому випадку, — 6 рокам.

Не дивлячись на те, що строки судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів не співпадають, на наш погляд, принцип «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті», не був порушений, оскільки, «програвши» в строках судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК, особа в цьому же випадку «виграла» в загальних строках, відбування найбільш суворого виду покарання, — у виді позбавлення волі, в порівнянні з призначенням покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК. Інститути «судимості» і «призначення покарання» є, на наш погляд, взаємозалежними між собою, а тому ізольоване застосування кожного із них, без врахування іншого, є методологічною помилкою. Таким чином, 1 рік відбуття покарання у виді позбавлення волі = (2 рокам обмеження волі + 1 року судимості), незалежно від того, що ч. 1 ст. 72 КК передбачено, що 1 день позбавлення волі = 2 дням обмеження волі [354].

В судовій практиці також виникли питання, як обчислювати строки погашення судимості, якщо призначене засудженому покарання за попереднім вироком, змінило свій обсяг в процесі його відбування, наприклад:

а) в випадках звільнення від відбування покарання з випробуванням — у нього закінчився іспитовий строк;

б) він був умовно-достроково звільнений від відбування покарання (ст. 81 КК) або невідбута частина покарання замінена засудженому більш м’яким покаранням (ст. 82 КК).

У першому випадку, коли засуджений був звільнений від відбування покарання з випробуванням по першому вироку і коли було встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення цього вироку, — закінчився іспитовий строк, також відсутні правові підстави для застосування ч. 4 ст. 70 КК, але не тому, що особа відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 89 КК, за вчинення першого злочину, вважається такою, що не має судимості, а тому, що відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення покарання» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про внесення доповнення до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення покарання», коли особа, щодо якої було застосоване таке звільнення, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно [355], а строки погашення судимості за злочин по останньому вироку необхідно обчислювати окремо відповідно до вимог статей 89–90 КК.

Ситуація в другому випадку найбільш складна і неоднозначна, як в теоретичному так і в практичному плані, оскільки торкається не тільки питань застосування інституту судимості при сукупності злочинів, але і питань призначення покарання за цією сукупністю.

Насамперед виникає питання, який «обсяг» попереднього покарання необхідно враховувати при призначенні покарання за сукупністю? В теорії кримінального праву по цьому питанню існують протилежні думки. Точку зору проте, що суд повинен враховувати повністю розмір всього покарання призначене за попереднім вироком, підтримував О.М. Яковлєв [356]. Іншу точку зору займає О.С. Горелик, який вважає, що в останньому випадку необхідно враховувати тільки фактично відбуте покарання за попереднім вироком [357]. На наш погляд, остання точка зору більш обґрунтована, в зв’язку з чим в цих випадках правила ч. 4 ст. 70 КК не можуть бути застосовані до засудженого «в повному обсязі». Таку позицію займає і судова практика [358]. Приведемо приклад із сучасної судової практики.

Приклад:Районний суд вироком від 16.11.2005 р. засудив В., раніше судимого: 1) 25.10.1999 р. за ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, постановою суду це покарання на підставі акту про амністію було скорочено на половину і визначено для відбуття 1 рік 5 місяців 19 днів позбавлення волі. 11.05.2000 р. постановою суду В. був умовно-достроково звільнений від відбування покарання на 8 місяців 21 день. Таким чином, за цим вироком він відбув покарання у виді 8 місяців 28 днів позбавлення волі; 2) 25.04.2001 р. за ч. 1 ст. 229-1 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі. 10.02.2004 р. його було звільнено за відбуттям строку покарання; 3) 07.11.2005 р. за ст. 307 ч. 2 КК на 5 років позбавлення волі, - за ч. 3 ст. 185 КК на 4 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 186 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що злочини, передбачені ч. 3 ст. 185 КК та ч. 3 ст. 186 КК, В. вчинив ще в 1997 р. Верховний Суд України вирок суду скасував і відзначив, що покарання за сукупністю злочинів та остаточне покарання В. вироком від 16.11.2005 р. призначено всупереч вимогам ч. 1 ст. 70 КК, та без урахування покарання, призначеного йому вироком від 07.11.2005 р., тобто всупереч ч. 4 ст. 70 КК [359].