В. Білоконев - Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика)

Спочатку за правилами, передбаченими КК 1960 р.

Громадянин Н. 20.12.1996 р. був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 140 КК та ч. 3 ст. 140 КК, до покарання у виді 4 років позбавлення волі. У 2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 5 років з дня звільнення, не вчинив новий злочин (п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.). Однак засуджений Н. у період умовно-дострокового звільнення від покарання вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. Строк погашення судимості по першому злочину обчислюється заново після фактичного відбуття покарання за останній злочин (01.07.2003 р.). У цих випадках особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них (ч. 4 ст. 55 КК 1960 р.). Тобто до 01.07.2008 р. (01.07.2003 р. + 5 років) Н. вважається таким, що має судимість як за вчинення крадіжки, так і за незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту. Таким чином, на підставі КК 1960 р., коли Н. 14.08.2006 р. вчинив знову незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту, то він вважався таким, що мав судимість за попередні незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту.

Тепер за правилами, передбаченими КК 2001 р.

Громадянин Н. 20.12.1996 р. був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185 КК та ч. 3 ст. 185 КК, до покарання у виді 4 років позбавлення волі. У 2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 6 років з дня звільнення, не вчинив новий злочин (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК). Однак засуджений Н. у період умовно-дострокового звільнення від покарання вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК. Згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У такому випадку строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин (01.07.2003 р.). У цих випадках особа вважається судимою: за перший злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, до 01.07.2009 р. (01.07.2003 р. + 6 років); за злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК, відповідно до вимог ст. 12 КК та п. 7 ч. 1 ст. 89 КК, до 01.07.2006 р. (01.07.2003 р. + 3 роки). Таким чином, на підставі КК 2001 р., коли Н. 14.08.2006 р. вчинив знову незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту, він вважався таким, що не мав судимості за попередні незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту.

Порівняльний аналіз статей КК 1960 р. та КК 2001 р. в цій конкретній кримінальній справі, свідчить про те, що норми КК 2001 р. є більш сприятливими для засудженого Н., а тому суди помилково інкримінували останньому кваліфікуючу ознаку — повторність, за злочин, передбачений ст. 309 КК, а Верховний Суд України необґрунтовано відмовив в задоволенні касаційного подання прокурору.

По-перше, на наш погляд, суди порушили загальне правило, передбачене у п. 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 року про те, що правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Тобто суди у цьому випадку були повинні при обчислюванні строків погашення судимості після фактичного відбуття покарання за сукупністю вироків (01.07.2003 р.) застосувати правила, передбачені ч. 5 ст. 89 КК 2001 р., а не правила, передбачені ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., оскільки перші правила пом’якшують кримінальну відповідальність зазначеної особи;

По-друге, з нашої точки зору, Верховний Суд України допустив помилку, оскільки всупереч правилам, передбачених у п. 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р., - одночасно застосував кримінально-правові норми як КК 1960 р., так і КК 2001 р., які в цій конкретній ситуації є найбільш не сприятливими для засудженого. З одного боку, до засудженого була застосована ч. 5 ст. 55 КК 1960 р. замість ч. 5 ст. 89 КК 2001 р., а з другого боку, при обчислюванні строків погашення судимості, замість п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р., який передбачає тривалість 5 років, був застосований п. 8 ч. 1 ст. 89 КК 2001 р., який передбачає тривалість 6 років.

В судовій практиці виникають питання, які необхідно застосовувати правила цих Кримінальних кодексів, якщо при їх застосуванні, відсутні в обох випадках негативні кримінально-правові наслідки до засудженого? На наш погляд, в таких випадках потрібно застосовувати правила того Кримінального кодексу, який найбільш є сприятливим для засудженого.