О. Кирієнко - Михайло Коцюбинський

Після приїзду до Молдавії для роботи у філоксерному загоні Коцюбинський опиняється у гурті студентів українських університетів, які використовували свої літні вакації для тимчасового заробітку. Як згадував друг М. Комарова, експерт філоксерного загону у Молдавії П. Погибка, що став працедавцем для Михайла Михайловича, «Між тодішньою молоддю українською зароджувалось для нас, старших за віком, незвична упертість в боротьбі за українську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли між собою і листувались українською мовою, користуючись хто “драгоманівкою”, хто “кулішівкою”, але фонетичним правописом. Деякі з них університет перекладали українською мовою – “все-училище”…».

У Бессарабії Коцюбинський мав можливість вивчати мову, фольклор, звичаї не тільки свого народу, а й молдавського, який населяв ці землі.

Про свої враження від першого знайомства з краєм М. Коцюбинський писав: «Зникли врешті з ока удалині Бендери, проскочило кілька станцій з чудними для слов’янського вуха назвищами, майнув сіренькими хатками слобідки Кишинів і сховався, а я все подавався у глиб Бессарабії, про що свідчив насамперед збільшуючий елемент пасажирів молдаван, а відтак специфічний краєвид середньої Бессарабії, який вже з вікна вагона можна запримітити; пасма гір, вкритих подекуди лісом, чергуються з глибокими долинами, що зеленіють пасовиськами або високим комишем на мочарах. Коли ж додати сюди біленькі села, що, розбігшись по долинах, попритулювались до гір, то лишаться тільки дрібнички, доповнюючі лишень цей типічний краєвид.

…Аж тут, в самому осередкові, в самому серці Бессарабії, я матиму змогу придивитися до цієї цікавої країни з її природою, людністю, етнографією».

Цей період життя та діяльності митець відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра», яке було згодом відіслане на конкурс у журнал «Зоря» та відзначене редакційною премією. В центрі гостросюжетної розповіді – доля молдавського селянина Замфіра Нерона із села Джурджулешти: сумлінно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту, і от нещастя – рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі лози, а коріння підточують паразити. У село прибуває Філоксерна комісія. Яку ж допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину – знищити роками виплекану лозу, щоб тля не перекинулася на виноградники інших господарів. Для загального добра, так би мовити. Це розоряє сім’ю Замфіра Нерона. Не переживши такої трагедії, помирає його дружина. Керівник Філоксерної комісії Тихович усе більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям: «Коли б хоч певність, – думає він, – що така офіра (жертва. – Авт .) потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість».

Зі спогадів найстарішого мешканця села Михая Ротару: «Він (тобто Коцюбинський) не цурався молдаван, а сам прийшов у дім Нерона, заговорив із ним, допоміг йому грішми. Хоч і з української землі ця людина прибула, а серцем зрозуміла вона молдавського селянина. Пізніше ми дізналися, що то був Коцюбинський». А син Замфіра Нерона Думітріу зауважує: «Український письменник зумів заглянути в душу молдаванина».

Про цю пору життя Михайла Михайловича Коцюбинського відомий громадсько-політичний і культурний діяч, меценат Є. Чикаленко згадував так: «В Одесі я познайомився з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Бессарабії в філоксерній комісії і, проживаючи в Одесі, зі мною разом був вибраний у члени одеської “Громади”, але скоро переїхав до Чернігова. Вище середнього зросту, дуже тендітного складу: ряд предків його, здавалося, не знав фізичної праці. Взагалі вдачею, як зовнішньою, так і духовною, своєю культурністю він відрізнявся від демократичної української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного українського роду. В обличчі його було щось і східного, румунського чи мадярського, – чорні оксамитові очі, невеличкі закручені вгору вуса та шпанка під нижньою губою, що почали сивіти ще за його молодих літ; голова у нього і тоді вже була вся лиса, наче голена. В обходженню з людьми він був незвичайно милий, люб’язний і завжди намагався говорити людям тільки приємне; оця, сказати б, сахаринова солодкість його нагадувала польське виховання і відгонила нещирістю, що не наближало до нього людей, а, навпаки, віддалювало, а тому, хоч усі ставилися до нього з великою повагою й високо цінували його як нашого найкращого письменника, майже ніхто з ним близько не приятелював…»