О. Кирієнко - Михайло Коцюбинський

У травні 1894 року М. Коцюбинський переводиться в Ізмаїльський повіт. Зарплатня в цьому повіті була більшою (70 крб.), але і робота була складнішою, часто доводилося письменнику переїжджати з села до села. Навесні 1895 року, після трирічної роботи в Молдавії, М. Коцюбинський їде працювати до Кримського філоксерного комітету. Оселяється в Сімеїзі, що на ту пору ще не став популярним курортом, але був багатим на виноградники, більшість яких належала магнату Мальцову. Разом із ним працювали солдати, що належали до протестантської секти менонітів. «Крим, – писав у листі до М. Комарова Михайло Коцюбинський, – зробив на мене таке сильне враження (краса природи не тільки вразила мене, а й пригнітила), що я ходив тут як уві сні – і тільки тепер, через 3 тижні, оговтавшись трохи та звикнувши, зміг взятись за перо, щоб написати Вам кілька слів… Назначено мене в Сімеїз, 18 верстов од Ялти, де я й роблю з менонітами-москалями. Робота тут – особливо в порівнянні з гарячковою діяльністю в Бессарабії – видалась мені дуже легкою. Маю чимало вільного часу і поклав покористуватись дозвіллям».

Незабаром Михайло Коцюбинський перебрався до Кастрополя, але туга за рідною Вінниччиною не полишає прозаїка: «…нудьга жере мене, чогось мені сумно, журно та нудно у цьому розкішному закутку…» Не сприяла позитивним настроям і надмірна увага агентів поліції до його персони. Швидко самотність для нього стала нестерпною. На щастя, восени її порушила наречена Михайла Коцюбинського Віра Дейша, з прибуттям якої для нього «довкілля вмить перетворилось у казку». Особливо пам’ятною для обох стала прогулянка в урочище Святої Трійці (24 вересня), яку вони пізніше згадували як важливу віху в їхній спільній долі. Віра поїхала з Криму 29 вересня 1895 року, а Михайло затримався на роботі аж до листопада цього року. День за днем він обробляв виноградники Сімеїза, Кастрополя, Кучук-Коя, Кікенеїза. На зимовий сезон членам Філоксерної комісії випадав відпочинок, який письменник провів у колі родини на Вінниччині.

Удруге до Криму Михайло Коцюбинський та Віра Дейша, яка вже стала його дружиною, приїжджають 1896 року. Свою тимчасову домівку молоде подружжя облаштувало в Алупці, а в червні 1896 року вони оселяються в Алушті, звідки М. Коцюбинський повідомляє Б. Грінченкові: «Живеться нам в Алушті так собі; місця тут гарні, читать є що (московські журнали) – та тільки мені ніколи й читать. Роботи (не так роботи, як ходіння) так багато, що часом ледве дихаю». Справді, доводилося часом щодня проходити до виноградника до 30 верст, до того ж дошкуляла «спека африканська». Однак удома його чекала дружина, яка своєю ласкою і увагою знімала втому. Коцюбинські винаймали окрему дачу, щодня купалися в морі. Але у вересні 1896 р. Віра Устинівна виїхала до Вінниці, і тепер за письменником стежила тільки невсипуща поліція. Після від’їзду дружини Михайло намагався їй писати майже щодня. Дні на самоті, без коханої, перетворювалися для молодого чоловіка на вічність. Цей місяць самотній Михайло (в листах він підписувався Муся) називав «своєю ерою без Віри», в листах позначаючи її так: «день 1-й», «день 2-й» і т. д.

Діяльність Коцюбинського у філоксерних комісіях Одеси, Бессарабії та Криму дала йому багато вражень і нових тем до літературної творчості. Пильно придивлявся письменник до побуту і звичаїв молдаван, татар, циган і згодом створив високохудожні оповідання з життя цих національних меншостей Російської імперії. Працюючи у філоксерних загонах, письменник мав обмаль часу для творчості: обмежувався лише публіцистичними статтями, літературними замальовками тощо. Однак пізньої осені, коли починалися морози, філоксеристи роз’їжджалися по домівках… Збагачений новими враженнями, М. Коцюбинський із запалом поринав в улюблену літературну роботу. Працював багато, ніби намагався надолужити втрачені на філоксері місяці. Надворі лютують морози, а він, сидячи в затишній кімнаті своєї старої низької хати на Замості (частина м. Вінниці), творив літературні шедеври. Саме в період роботи у філоксерних комісіях Молдови та Криму Михайло Коцюбинський написав оповідання «Ціпов’яз» (1893), «Маленький грішник» (1893), «Хо» (1894), «Для загального добра» (1895), «На крилах пісні» (1895), «Пе коптьор» (1896).

Письменник мав хист тонкого стиліста і був дуже вимогливим до себе. Кожному слову і навіть ліриці надавав великого значення. Збираючись видати оповідання за власні кошти, він написав до В. Лукича (1896): «Насамперед прощу змінити заголовки: я хотів би, щоб заголовок читався не “Задля загального добра”, а просто “Для загального добра”. Тому прошу зайве “за” викинути». Очевидно, прийменник “задля” трохи змінював смисл заголовку, в ньому губився той іронічний підтекст, який закладав у назву літератор. До речі, в цьому ж листі містяться цікаві спостереження Коцюбинського над милозвучністю української мови. Читаючи коректуру «На крилах пісні», письменник нещадно виправляв стилістичні та інші огріхи. Він протестував проти неграмотного втручання коректора в його текст: «…я помітив, – писав Коцюбинський, – що коректор навіщось поперероблював деякі слова, напр. “гострий” – переробив на “острий”, “вогнище” – на “огнище” і т. д., що дуже негарно звучить особливо по словах, що кінчаються на голосозвуки. Напр.: “те остре, до фізичного болю остре…”, “догоряє огнище” і др. Наш народ, що має музикальне вухо, по змозі обминає натовп голосозвуків або шелестозвуків і намагається розкласти так слова, щоб заховати закони евфоніки. Отож і я намагаюся по змозі додержувати ту евфоніку, і дуже мені прикро, коли хтось псує мені ту роботу».