Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Але повернімося до згаданої статті «Погляд на формування Малоросії». Вона привертає увагу кількома аспектами. Початки формування території цього краю Гоголь пов’язує з розпадом Русі, набігами татарських племен і, зрештою, появою козацтва. Тут він ніби продовжує лінію козацьких літописців, для яких історія України реально починається з козаків. Другий, особливо цікавий аспект роботи полягає в тому, що Україну Гоголь розглядає як «справжню батьківщину слов’янства». Правда, трактує її в дуже вузькому розумінні — як землю давніх полян і сіверян. Тобто поляни й сіверяни для нього — «чисті слов’янські племена». Нескладно завважити, що ця «справжня батьківщина слов’янства» майже збігається з теренами Гетьманщини. Звідси висновок: «справжніми слов’янами» є козаки. У «чистому слов’янстві» Гоголь відмовляє навіть великоросам (бо ті змішалися з фінськими племенами), не кажучи вже про поляків. Приблизно таку саму концепцію щодо «слов’янської чистоти» українців маємо в «Історії русів». Згодом вона була трансльована в «Тарасові Бульбі».

Гоголь сподівався, що, опинившись у Києві, займатиметься історичними студіями. Проте так не сталося. І все ж матеріали студій над українською історією не пропали. Вони знайшли свій вияв у «Тарасові Бульбі». Ця невелика повість, загалом кажучи, стала вагомішою для формування уявлень про українську історію, аніж великі історичні наративи. У цьому сенсі Гоголеві пощастило. Уявімо собі, що замість «Тараса Бульби» він написав би багатотомну «Історію Малоросії». Боюся, про неї скоро б забули. Як забули гоголівську статтю «Погляд на формування Малоросії».

Говорячи про намагання Гоголя обійняти кафедру в київському університеті святого Володимира, варто мати на увазі й те, що цей вищий навчальний заклад створювався як «антипольська структура» після Листопадового повстання. Взагалі історія появи цього університету досить специфічна. На початку ХІХ ст. за правління ліберального царя Олександра І в Російській імперії з’являється ціла низка університетів та вищих шкіл. Ставилося питання про організацію вищої школи й на теренах Правобережної України. Одним із міст-претендентів був Київ, де існувала Києво-Могилянська академія. Правда, Тадеуш Чацький, який опікувався шкільництвом у цьому регіоні, вважав, що реорганізувати цей навчальний заклад в університет немає змоги.

У 1803–1805 роках він разом із Гуґо Коллонтаєм заснував Вищу гімназію в Кременці. Не виключено, що це було зроблено зумисне. Чацький намагався створити вищий навчальний заклад, який би став осердям польськості. Це зручніше було зробити в Кременці, де позиції польської шляхти були сильніші, ніж у Києві. І справді, Вища Волинська гімназія (Кременецький ліцей) стала оплотом польськості. Після Листопадового повстання царський уряд вирішив цей навчальний заклад ліквідувати. Замість нього (і на противагу йому) було вирішено створити суто російський університет у Києві. Він мав статус імператорського університету, тобто його автономні права були обмежені, а ректор призначався безпосередньо царем. При створенні університету з Кременецького ліцею до Києва вивезли бібліотеку, різноманітне обладнання. Переїхали навіть деякі викладачі.

Про всі ці перипетії, пов’язані з організацією університету в Києві, Гоголь не міг не знати. Це був один з епізодів війни між росіянами та поляками — війни, щоправда, на культурному фронті. Загалом кажучи, це була війна за душі українців. Росіянам важливо було зробити Київ своїм, утвердити тут університет, який би став осередком російськості та православ’я. Недаремно йому було надане ім’я Володимира Святого — хрестителя Русі, якого імперська історіографія представляла одним з головних творців російської державності.

Цікавим є зображення Києва у «Тарасі Бульбі». Це місто постає як осередок польськості. Тут живуть польські аристократи, зокрема якийсь воєвода ковенський зі своєю дочкою. Але тут же існує православна академія, тобто осередок руськості. Цією академією навіть опікується київський воєвода Адам Кисіль (до речі, один із представників правлячої еліти Речі Посполитої, який дотримувався православ’я). І хоча подекуди в Гоголя зустрічається дещо іронічне зображення цієї академії (особливо в повісті «Вій»), однак у «Тарасові Бульбі» вона трактується поважно. З одного боку, головний герой повісті ніби насміхається з тієї вченості, яку культивують в цьому навчальному закладі. Але з іншого боку — чомусь саме туди він посилає навчатися своїх синів. Мало того — демонструє певні знання, що їх, очевидно, сам здобув у тій самій академії.