Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Описи хутірської ідилії зустрічаємо і в збірнику «Миргород». Автор ніби намагається протиставити спокійне, природне життя хутора життю в місті. Ідеалізація сільського життя простежується в оповіданні «Старосвітські поміщики». На початку твору автор малює картину життя у «віддаленому селі», демонструючи свою симпатію до його мешканців. Старосвітські поміщики ведуть спокійне життя, на їхніх обличчях завжди написана доброта.

Автор навмисне протиставляє старосвітських поміщиків «новим малоросіянам», які будь-що прагнуть вибитися в люди: «старі національні, простосердечні та разом з тим багаті фамілії» завжди, на його думку, становили протилежність тим ницим малоросам, які вибиваються з торгашів, стають чиновниками, деруть останню копійку зі своїх же земляків, наживають капітал і врочисто додають до свого прізвища, яке закінчується на о, букву в.

Взагалі цікаво прослідкувати еволюцію «художньої географії» Гоголя. Від «хутора Диканьки» він переходить до «Миргорода». Миргород — це символ провінційного українського містечка. Тут залишилося ще багато природності. Однак це вже не те… Героїчно-міфічного Тараса Бульбу, який, до речі, живе на хуторі, Гоголь протиставляє старосвітським поміщикам (теж хуторянам) і міщанам-миргородцям. Останні, на відміну від того ж Бульби, не живуть, а існують. У їхньому житті немає нічого цікавого, воно розмірено нудне. Щоб якось себе розважити, урізноманітнити своє існування, деякі миргородці, як-от Іван Іванович та Іван Никифорович, влаштовують геть абсурдну судову тяганину. Вона стає не лише розвагою на фоні їхніх одноманітно нецікавих буднів, а й сенсом їхнього життя, що є комічним і трагічним водночас.

Різке протиставлення хутора та міста маємо в «Тарасові Бульбі». Головні герої повісті Тарас, його сини Остап і Андрій — хуторяни. Деякий час сини жили в Києві, студіювали в академії. Проте їхнє життя в місті було малоприємним. Бурсаки вічно голодували, думали, де б то роздобути їжу. Тому крали, обманювали інших, поводилися аморально. Наука в академії нашим героям не потрібна. Тому коли сини приїжджають із Києва додому, на хутір, батько починає насміхатися з них.

Місто губить Андрія — молодшого сина Бульби. У Києві він закохується в польську панночку, що має для нього трагічні наслідки. Він рушає в «католицьке» Дубно до своєї коханої й зраджує побратимів-козаків. Центральним фрагментом повісті є штурм козаками міста Дубна, яке сприймається як щось чуже, вороже. Протиставлення хутора та міста в повісті осмислюється навіть у категоріях конфесійних та етнічних. Хутір — це православні, «руські» українці. Місто (у цьому конкретному випадку Дубно) — католики й поляки.

Гоголь продовжив традицію протиставлення хутірського чи сільського життя життю міста, яка простежувалася в Григорія Сковороди. Це протиставлення можна також трактувати і як опозицію природності й цивілізації. Згодом аналогічне протиставлення зустрічатиметься у творчості Тараса Шевченка й особливо у Пантелеймона Куліша.

Загалом українські повісті Гоголя — це колоніальна література. Малороси в цих творах постають як провінціали. Вони на своїх хуторах ведуть веселе, безтурботне життя, а проблеми, що виникають у них, часто є смішними і не дотягують до чогось значного, «великого». Наприклад, Вакула, прибувши разом із запорожцями на прийом до цариці, просить у неї дріб’язок — черевички, що не може не викликати посмішку. А хіба не дріб’язковим є непорозуміння поміж Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем? Так само дріб’язкові потреби й справи героїв «Старосвітських поміщиків»… Принаймні російська публіка зі своєї імперської дзвіниці саме так розглядала цих літературних героїв. Вони для неї були «милими малоросами», які не становили небезпеки. Якщо ж ці малороси й виявляли агресивність, то аж ніяк не до високої імперської влади, а до поляків чи інших чужинців. Імперська влада для них була своєю, рідною.

Правда, попри цю зовнішню благонадійність, у творах Гоголя було чимало підводних рифів, які могли розтрощити імперський корабель. Це і протиставлення «природної України» «штучному Петербургові», й утвердження думки про українську волелюбність, яка межує з анархізмом; зрештою, це й тонка критика імперських порядків «на місцях», які, якщо поміркувати, суперечили «природним» українським традиціям.

Про перебування Гоголя на Волині немає жодних відомостей. Принаймні біографи письменника про це нічого не говорять.