Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

На відміну від Росії, Україна може коритися владі й при цьому не шанувати її. Недаремно у «Ночі перед Різдвом» Гоголь описує чорта, який виглядом своїм нагадує губернського стряпчого, тобто представника влади. Це можна розуміти так: мовляв, влада — від нечистого.

З проблемою влади у Гоголя так чи інакше пов’язане питання імперії та місця України в ній. Для нього, як і для більшості малоросійських дворян, імперія мала цінність, оскільки забезпечувала стабільність, давала можливість безбідно існувати і навіть робити державну кар’єру. Візьмімо героїв «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»: ці заможні нащадки козацької старшини в безділлі проводять свої дні. Єдине, що турбує їх, — це їхня геть абсурдна сварка і дріб’язкове з’ясовування стосунків між собою.

Однак, незважаючи на лояльність до імперії, нащадки колишньої козацької старшини, як уже говорилося, повністю задоволені не були. Хоча це була якась внутрішньо не усвідомлена незадоволеність. Вона виражалася в «українському регіоналізмі»: захопленні українським побутом, природою, зрештою, історією, у протиставленні себе (правда, протиставленні нечіткому, аморфному) Петербургові як імперській столиці. Цю незадоволеність бачимо і в Гоголя.

Достатньо порівняти в його творах українські та петербурзькі замальовки. Якщо українські пейзажі постають як щось природне й естетично привабливе, то зовсім іншими є картини петербурзькі, де все фальшиве, «дихає обманом».

Ставлення Гоголя до Петербурга подвійне. З одного боку — це столиця, осередок цивілізації. З іншого — Гоголь демонструє своє емоційне несприйняття Петербурга. У деяких творах, зокрема в так званому петербурзькому циклі, воно звучить з особливою силою. Наприклад, Невський проспект, «серце» Петербурга, змальовується Гоголем як місце демонів, нечистої сили. Навіть у «Ночі перед Різдвом», де, здавалося б, російська столиця постає в позитивному, якомусь лубочному образі, у контексті прочитується негатив. Вакула (без сумніву, герой позитивний) летить до Петербурга верхи на чортові. Цей епізод набуває символічного значення. Його можна розуміти й так: дорога українця до російської столиці — чортова дорога. Чи не натякав Гоголь на свою долю — адже й сам він заради кар’єри вирушив до столиці?

У «Ночі перед Різдвом» Вакула в Петербурзі отримує бажане — черевички з ніг цариці. Йому допомагає чорт. Це, звісно, можна сприйняти як гумор. Справді, певна частка гумору в подачі цього епізоду є. Але внутрішнє навантаження цього епізоду — далеко не гумористичне. Автор (свідомо чи несвідомо) підводить до думки, що в Петербурзі без допомоги чорта нічого не досягнеш.

Імперія часто ототожнюється Гоголем із Руссю чи Росією. Цих понять він не розрізняє. Лише частиною Русі-Росії є для нього Україна, точніше Малоросія. Звісно, вона має свої особливості, але вони несуттєві. Гоголь навіть уживає словосполуку «український народ». Однак цей народ не розглядається ним як суверенний. Він — частина «святої Русі», такого собі сакрального простору, який фактично ототожнюється з Російською імперією.

Звісно, Гоголь розумів, що реальна Російська імперія з її продажними чиновниками, самодурами-поміщиками, простолюдинами, схильними до обману, дуже й дуже далека від святості. Проте письменник видавав бажане за дійсне, мало того — вірив у велике майбуття Русі-Росії. Цю віру він виявляє і в «Мертвих душах»: навіть у цьому тексті, який найповніше показує потворність російського життя, Гоголь піднесено звертається до Русі як до нестримної «птицы-тройки». Цю «ідеальну Русь» і Русь реальну можна сприймати як дві конфліктуючі площини твору; така двоїстість притаманна й повісті «Тарас Бульба».

Правда, аморфна «свята Русь» — це радше ідеал пізнього Гоголя, коли в нього поглибилися релігійні почуття. У ранній український період він, схоже, мав інший ідеал. Це — ідеал «природного життя» на хуторі, якнайдалі від цивілізаційних впливів. Цей ідеал навіть можна вважати альтернативою ідеалові імперському. Хутір — місце, де людину ще не спіймав імперський світ. Тут буяє повнокровне життя. Звідси такий щирий оптимізм «Вечорів на хуторі біля Диканьки» — і це при тому, що загалом Гоголь був людиною, схильною до песимізму, меланхолії.

Цікавим є опис «зустрічі» Івана Федоровича Шпоньки, одного з героїв другої частини «Вечорів…», із хутірською ідилією. Шпонька тривалий час перебував на військовій службі, жив у місті. Тоді його життя було нецікавим, сірим. Коли ж він опинився на своєму хуторі, життя Івана Федоровича рішуче змінилося і пішло зовсім іншою дорогою. Він невідлучно бував у полі при женцях і косарях, і це давало його душі невимовну насолоду.