Вікторія Манагарова - Проблема трансформації людини. Metamodernism/ Post.metamodernism. перше наукове дослідження в Україні (2015—2018)

Р. Барт у праці “Нульовий ступінь письма” [92] точно переносить нас у цей перехідний період, у якому поступово почав стиратися домінантний релігійний смисл, пропонуючи безліч інших вільних варіантів для самопізнання, в першу чергу, для письменників молодого світського суспільства, які отримали можливість формувати світогляд власного оточення, цілих народів, демонструючи досвід власного життя, яке, на превелике диво, почало майже одразу стикатися із кризою творчої повноти. Писати про Бога уже було не престижно. Але про що можна писати так, щоби виділитися, щоби привернути увагу, щоби не знецінити власну індивідуальну Велич?

Р. Барт зазначає, що в період цього буржуазного перелому письменники перетворилися на гінців за формою, втративши майже одразу і літературу, адже смисл Буття перестав цікавити багатьох своєю недосяжністю, тому думати стали про те, як одягнути в красиве обрамлення власні численні неглибокі слова. І чим незвичайнішою була форма літературного твору, тим дорожчою була книга, адже таким чином відточувався авторський неповторний стиль, який, звісно, вимагав матеріальної компенсації за витрачений час.

Таким чином, людина почала закладати свої думки у товар у вигляді книги, схованої у яскраві коробочки, які вимагали постійної трансформації і видозміни, адже інакше кожен літератор у наступних поколіннях втрачав обличчя і власну неповторність.

“Письменники без літератури” на думку Р. Барта, сформували власний історичний кінець, у якому, зрештою, не залишилося місця і для автора, який розчинився у численних доріжечках інших авторів і став неспроможним бути дзеркалом для читача, у якому той зміг би упізнати себе.

Звісно, у той час, коли відбулося повстання проти всіх Ф. Ніцше, воно відбулося у тих культурних обставинах, які дійсно вимагали глибини і справжності, достовірності, яка би не викликала сумнівів, над якою ніхто би не міг глузувати. Саме тому Ф. Ніцше створив образ Надлюдини, яка починає говорити від імені Заратуштри [32]. Але трагічність цього образу саме у тому, що незбагненна чистота повинна існувати у світі маленьких людей, яких філософ ототожнює із “ брудними потоками ”. Надлюдина постає абсолютно одинокою, нездатною до спілкування із іншими, які лише бездумно “кліпають очима ” і зовсім не бажають розуміти Висоту.

Холод, який зафіксував Ф. Ніцше у власних творах, дійсно перекинувся у реальність і через декілька десятиліть, у 20 столітті, історія побачила нелюдські обличчя Вождів двох Суперкраїн: А. Гітлера і Й. Сталіна, які відсторонили свою “висоту” від світу “маленьких людей” і розпочали “тотальну війну безпрецедентної руйнівної сили” на думку філософа Ф. Фукуями [54].

Людина абсолютної руйнації, яка втілилася у політичних лідерів фашизму і комунізму, на думку Ф. Фукуями, стала ототожнюватися із найнебезпечнішою істотою, яка почала загрожувати зброєю масового знищення всій планеті, руйнуючи мрії на краще життя, перетворюючи культурний клімат Европи однозначно у колір чорного песимізму.

Е. Фромм після подій II Cвітової Війни присвятив багато років життя, щоб проаналізувати “Анатомію людської деструктивності” [53].

І це дійсно була хвиля найгострішого бінарного зіткнення, в результаті якого був остаточно знецінений будь-який оптимізм.

Людина повністю дискредитувала себе, увібравши у власні думки знак яскравого мінусу.

Але чи може нормальна людина існувати тривалий час у тілі тотального зла, у тілі тотального песимізму, цинізму і руйнації?

Ні, нормальна людина починає тікати від суцільного чорного стану і ця втеча від себе породжує небажання бачити також і інших, які стали причиною народження культурного мороку.

Так, історія із вірою у світле майбутнє була остаточно вирвана із коренем і відкинута у зяючу порожнечу. Але у людини залишилось також і прагення закреслити усю історію модерну, закреслити повністю минуле, закритися від нього, щоб не відчувати нестерпний біль і сором за власні думки.

На арену виходить людина без минулого, без сьогодення, без майбутнього. Людина без сенсу. Без точки опори. Без цінностей. Без надії. Без віри. Без мрії. Людина - пасивний споживач, яка із відкритими очима зустріла “кінець історії” у смислі кінця усіх політичних систем, без можливості творення кращої соціальної моделі, аніж відома існуюча модель всезагальної свободи лібералізму [54].

Людина зустріла також “кінець мистецтва” [61], яке не змогло більше продукувати навіть нові форми, постійно мутуючи і зіштовхуючись із уже відомими багаторазово практиками модернізму.