Еріх Фромм - Втеча від свободи

Внутрішня невпевненість, що є наслідком ізольованого положення індивіда у ворожому світі, проливає світло й на появу нової риси характеру, що, як зазначає Буркгардт [33], властива індивіду епохи Відродження, тоді як у представника середньовічної соціальної структури її не було або принаймні вона не була настільки вираженою – пристрасте прагнення до слави. Якщо сенс життя став сумнівний, якщо відносини з іншими і з собою не дають відчуття впевненості, тоді слава стає одним із засобів, здатних притлумити сумніви людини. Вона виконує функцію, яку можна порівняти зі значенням єгипетських пірамід або християнської віри в безсмертя: слава підносить індивідуальне життя людини й виводить її з фізичних кордонів на рівень незруйновності; якщо ім’я якоїсь людини відомо її сучасникам і якщо вона може сподіватися, що її знатимуть прийдешні покоління, тоді її життя набуває сенсу і значення завдяки її відображенню в уявленні інших. Таке вирішення проблеми невпевненості, вочевидь, було доступне лише тій соціальній групі, члени якої мали реальну можливість досягти слави. Цей варіант, звісно ж, був недосяжний безправним і безсилим масам тих часів. Це також було неможливо й для міського середнього класу, що став головною опорою Реформації.

Ми розпочали наше дослідження з епохи Відродження тому, що на цей період припадає зародження сучасного індивідуалізму, а також через те, що праці історіографів цього періоду висвітлюють важливі й цікаві для нашої праці фактори, а саме вихід людини з доіндивідуального існування й повне усвідомлення себе як окремої істоти. Хоча ідеї Відродження і мали значний вплив на подальший розвиток європейської думки, основні корені сучасного капіталізму, його економічної структури і духу ми знаходимо не в італійській культурі пізнього Середньовіччя, а в економічній і суспільній ситуації Центральної і Західної Європи та в доктринах Лютера й Кальвіна.

Основна відмінність цих двох культур така: культура Відродження презентувала суспільство відносно високорозвиненого торгівельного й промислового капіталізму; це був соціум, яким керувала невелика група багатих та можновладних індивідів і які становили соціальну базу для філософів та художників, що виражали дух цієї культури. Натомість Реформація була здебільшого релігією селянства й нижчих і середніх класів міського суспільства. Німеччина також мала своїх багатих підприємців, наприклад, таких як Фуґґери [34], але нові релігійні доктрини зверталися не до них і не вони становили ту основу, з якої виріс сучасний капіталізм. Як показав Макс Вебер, саме міський середній клас став основою сучасного капіталістичного розвитку західного світу [35]. Оскільки соціальні основи Відродження і Реформації були абсолютно різними, цілком природно очікувати, що й дух цих рухів був різним [36]. З подальшого розгляду теології Лютера й Кальвіна деякі відмінності стануть очевидними. Ми зосередимо увагу на питанні про те, як звільнення індивіда від колишніх пут вплинуло на структуру характеру представників міського середнього класу, і покажемо, що протестантизм і кальвінізм, як виразники нового почуття свободи, водночас становили і втечу від тягаря цієї свободи.

Спочатку ми розглянемо економічну й соціальну ситуацію в Європі, особливо в Центральній, початку XVI століття, а потім проаналізуємо, яким чином ця ситуація впливала на особистість людей, що жили тоді, яким чином учення Лютера й Кальвіна були пов’язані з цим психологічним фактором і в який спосіб нові релігійні вчення пов’язані з духом капіталізму [37].

У середньовічному суспільстві економічна організація міст була порівняно статичною. З часів пізнього Середньовіччя ремісники були об’єднані в цехи-гільдії; кожен майстер мав одного або двох підмайстрів, а кількість майстрів визначалася необхідністю задоволення потреб громади міста. Хоча серед них завжди були й такі, хто мусив працювати дуже багато, щоб заробити собі на життя, зазвичай член цеху міг бути впевнений, що робота його прогодує. Якщо він робив якісні стільці, черевики, сідла тощо, то цього було достатньо, щоб забезпечити собі належний рівень життя, що за традицією відповідав його соціальному стану. Він міг розраховувати на «плоди своєї праці», якщо вживати це поняття не в богословському, а в простому, економічному сенсі. Цехи перешкоджали серйозній конкуренції між своїми членами й зобов’язували їх до співпраці у сферах придбання сировини, розвитку технології виробництва та у встановленні цін на готову продукцію. На противагу тенденції ідеалізувати цехову систему, разом з усім середньовічним життям, деякі історики зауважують, що цехи завжди були пройняті монополістичним духом і намагалися захистити невелику групу від новоприбульців. Однак більшість авторів вважає, що навіть якщо відкинути будь-яку ідеалізацію, цехи були засновані на взаємній співпраці та забезпечували своїм членам відносну гарантію існування [38].