Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Наступного семестру я змінила спеціальність і перевелася на зв’язки з громадськістю. І вперше записалася на курс журналістики. Першого ж тижня я запізнилася зі здачею письмового завдання, і професор присоромив мене перед усією аудиторією. Він сказав: «Бретт, ви можете більше не відвідувати занять, у вас однаково нічого не вийде».

Але я довела йому, що він помилявся. Щотижня ми мали здавати роботу на двісті п’ятдесят слів. Я здавала вдвічі більше. Я аж ніяк не збиралася кидати цей курс. І врешті отримала п’ятірку. Але найважливішим було те, що я навчилася боротися за те, чого хочу. Двоє професорів зупинили мене в коридорі і порадили обрати своєю спеціалізацією журналістику. Вони допомогли отримати стипендію у вісімсот доларів, яка покривала витрати на книжки та інші матеріали. Журналістика — це був ідеальний вибір.

В останній рік навчання я відчайдушно шукала роботу в цій галузі. Я підпрацьовувала в реабілітаційному центрі для алкоголіків і заробляла 7 000 доларів на рік. Я надіслала тридцять резюме до редакцій газет по всій країні, але отримала тридцять відмов. У відчаї я зібрала всі свої найкращі роботи, які писала для університетської газети, звернулася до професора, який вів курс «Законодавство засобів масової інформації», і попросила, щоб він допоміг знайти роботу. Він працював у «Бікон Джорнал», найвідомішій газеті нашого штату, що належить компанії «Найт-Ріддер», одній із найуспішніших у медіабізнесі.

Професор пробіг очима мої роботи і захитав головою. Він сказав, що я ще не готова працювати в такій відомій газеті, що мені ще рости й рости, якщо взагалі коли-небудь доросту. Було відчуття, що дверима гримнули просто перед моїм носом. Я тремтіла і з усіх сил стримувала сльози. Коли нарешті сіла в машину, то розплакалась і ридала всю дорогу додому.

Але я не збиралася приймати відповідь «ні». У мене була дитина, яку потрібно годувати, і то чимось кращим, ніж канапки з арахісовим маслом, желе, гамбургери та сир. Я хотіла не просто знайти роботу, а зробити кар’єру. Урешті-решт, я погодилася працювати в єдиній газеті, яка взяла мене. Я влаштувалася в газету «Джорнал» міста Лорейн. Я писала про новини місцевої мерії. Не скажу, що це тема, місто або зарплата, про які я мріяла, але я працювала журналісткою. Я бралася за будь-які завдання, навіть ті, які мені геть не подобались. У вільний час я писала оповідання і найкращі з них надсилала своєму другові Біллу, який працював у «Бікон Джорнал». Я просила, щоб він оцінив їх і порадив, як можна їх покращити.

Через півроку редактор «Бікон Джорнал» зателефонував мені й запропонував роботу. Білл показав йому мої оповідання. Я погодилася, навіть попри те, що мені випало працювати у відділі бізнесу і писати про страхування здоров’я та фермерство, у яких я геть нічого не тямила. Деякий час я висвітлювала новини бізнесу, потім писала про систему соціального забезпечення, тоді взялася за останні новини, а потім перейшла до написання великих статей. Пропрацювавши декілька років, я вирішила, що хочу вести колонку. Я хотіла писати сама, розповідати людям свою правду, а не просто об’єктивно висвітлювати події.

Проте редактор відмовив мені. Він сказав, що йому не потрібен ще один колумніст. Я виплакалась у туалеті, а повернувшись додому, влаштувала собі «мозковий штурм» — я намагалася вигадати щось таке, що зробило б мою колонку особливою. Я записала декілька ідей і знову пішла до редактора, а він знову відмовив мені. Та цього разу пом’якшив свою відмову, погладивши по голові, як цуценя, і сказав, що не доручає мені колонку тому, що не хоче втрачати хорошого репортера.

Але я аж ніяк не збиралася приймати його «ні». Воно послужило мені стимулом. Я склала довгий перелік ідей для колонки. Я надрукувала шість різних зразків і вступну статтю. Це було зухвало, але що мені лишалося? Я ретельно підготувалась, у тому числі й морально, і показала редактору свої роботи. Та він усе одно відмовив. Я плакала всю дорогу додому. Мій чоловік Брюс (тоді ще просто мій друг) узяв мене за руку, втер мої сльози і сказав: «Отже, який наступний крок до твоєї мети?»

Наступний крок? Брюс теж не приймав відповідь «ні». Він у мене затятий оптиміст. Є така історія про двох близнюків. Один із них народився оптимістом, другий — песимістом. Психіатр, який намагався зрозуміти їхню природу, помістив хлопчика-песиміста в кімнату, заповнену іграшками, і спостерігав, що ж станеться. Дитина почала скиглити, а потім розплакалась. Тоді психіатр помістив оптиміста у хлів, заповнений кінським гноєм, і дав йому лопату. Пройшло декілька годин, а хлопчик-оптиміст усміхався і швиденько розгрібав гній. Чому він так радів? Хлопчик пояснив: «Якщо тут так багато гною, то десь має бути і поні».