Брене Браун - Стань сильнішим

Осмислення історій також властиве нашій родинній культурі. Ми усіма силами прагнемо моделювати власну поведінку і навчити дітей процесу підйому, аби допомогти їм інтегрувати його в практику свого життя. Усі діти стикаються з темою приналежності і хочуть бути частиною чогось, тому чимало їхніх БПЧ стосуються цих тем. (Для наших дітей БПЧ означає бурхлив у першу чернетку, що також дозволяє нам звертатися до погодних метафор.)

Коли нашим дітям самотньо чи страшно або коли вони переконують себе, що вони «єдині», кому не дозволяють із ватагою друзів висадити в повітря будинок, подивитися певне кіно чи піти на концерт, або «єдині», у кого немає новітніх ґаджетів, ми намагаємося поцікавитись історіями, які вони придумали. Ми заохочуємо їх вести щоденник і навіть малювати свої історії.

Практика осмислення не лише навчає їх процесу, але майже завжди збагачує наш сімейний досвід взаємодії. Це набагато ефективніше, ніж просто сказати: «Мене не хвилює, що всім у світі дозволяють піти на цей музичний фестиваль, ти не підеш. Якщо всі стрибатимуть з моста, ти теж стрибнеш?» А найгірше, коли ми руйнуємо повагу дітей до нас словами: «Тому що я так сказав».

Запитуючи своїх дітей про їхні вигадки та підозри, ми розпочинаємо обговорення, якого в іншому випадку могло і не бути. Наприклад, Елен може сказати: «Я уявляю, що я старанно вчуся, допомагаю по хазяйству і намагаюся бути відповідальною людиною, але ти усе ще недостатньо мені довіряєш, аби відпустити на цей фестиваль, і, ймовірно, взагалі волієш нікуди не відпускати». Її БПЧ дає нам можливість перейнятися її почуттями, сказати, як сильно ми її поважаємо та цінуємо, і пояснити, що наше рішення засноване не на її поведінці, а на ймовірній поведінці людей, що її оточуватимуть. Незалежно від ступеню довіри до своїх дітей, коли наркотики, алкоголь і юрба вступають у гру, легко стати їхньою жертвою і опинитися в небезпечній ситуації.

Ми також отримуємо можливість розповісти Елен, як сильно ми любимо концерти і як радіємо, що вона також їх любить, й запевнити її, що у найближчому майбутньому вона зможе відвідувати музичні фестивалі. Важливо було допомогти Елен зрозуміти: ми вважаємо, що дітям потрібні місце і час, щоб вирости, і попереду в них багато нового досвіду й можливостей. Ми мали можливість сказати, що пишаємося нею і що вона робить усе, що слід у її віці, щоб заслужити цілковиту нашу довіру.

Це, звісно, не врятувало її від розчарування, але це і не було нашою метою. Однак завдяки цьому обговоренню ми упевнилися, що, навіть якщо Елен не згодна з нашим рішенням і сердиться на нас (це абсолютно нормально і доречно), вона не має відчуття, що ми недостатньо її поважаємо або не довіряємо їй.

Соціальні мережі дозволяють дітям (і дорослим) розглядати досконало відредаговані фотографії в Faceboo k і Twitte r та уявляти, яке чудове життя у інших і наскільки злиденне наше власне існування. Колись ми запитували Еллен: «Що ти думаєш про ці фотографії?» І чули у відповідь: «Усі мої знайомі увечері вибухово розважалися, а я сиділа вдома, загрузнувши в домашньому завданні з хімії». Найчастіше, ще в процесі осмислення її почуттів, ми з’ясовували, що її найближчі друзі також сиділи удома за уроками, і, хоча Еллен справді запрошували на вечірку, вона сама вирішила залишитися удома, тому що хотіла добре скласти іспит. Це велика різниця.

Бридкі перші чернетки дієві навіть для нашого десятирічного сина Чарлі. Він розповідає нам, що йому непереливки в школі, тому що він єдиний, хто не розуміє, що відбувається з дробами. Ми з увагою і співчуттям ставимося до його емоцій. Потім переходимо до цікавості, розпитуючи його. Інколи я телефоную вчителю, який у 90 % випадків каже: «Це важка тема. Він розчарований, але нічого страшного в цьому немає. Тема нова для всіх». Озброївшись цією інформацією, ми можемо розпочати продуктивне осмислення проблеми і допомогти йому знайти дельту між вигаданою історією про свій рівень здібностей і нормальним розчаруванням під час вивчення нового матеріалу.

Із цього дослідження ми зробили ще один важливий висновок про виховання. Як було з’ясовано, ми починаємо вигадувати і підозрювати різні нісенітниці, якщо у нас обмаль інформації. Коли наші діти відчувають, що щось не так (можливо, дідусь захворів або в батьків фінансові клопоти), або коли вони знают ь, що щось не так (чують суперечку або наші розмови про проблеми на роботі), вони швидко переходять до заповнення прогалин в історії. І оскільки наш добробут безпосередньо пов’язаний з їхнім відчуттям безпеки, страх, який їх охоплює, починає надиктовувати їм історії. Важливо, аби ми давали їм якнайбільше інформації, яка відповідає їхньому розвитку й емоційному потенціалу, а також дали безпечне місце, де можна ставити питання. Емоції заразливі, і, коли ми відчуваємо стрес, тривогу або боїмося, наших дітей швидко охоплюють такі ж емоції. Більше інформації означає менше вигадок, заснованих на страхах.