Брене Браун - Стань сильнішим

У «Дарах недосконалості» я розповідаю про свій досвід спілкування з анонімними алкоголіками і про свою першу порадницю, яка вважала, що у мене «вінегрет залежностей» — схильність до усього потроху. Вона запропонувала мені перестрахуватися: водночас кинути пити, палити, бути замість батьків своїм братам і сестрам і почати нормально харчуватися. Я прислухалася до її поради, і, варто сказати, у мене відразу ж з’явилося багато вільного часу. Я вже майже двадцять років не вживаю алкоголь і не палю, набагато краще залагоджую родинні справи і смачно їм — бо сама так вирішила — один раз на день.

За ці двадцять років я зрозуміла, що насправді мені потрібне Товариство анонімних вразливців — місце зустрічей людей, яким властиво притлумлювати почуття, які супроводжують втрату контролю, плавати у невпевненості або зіщулюватися від страху, зітнувшись з емоціями. Відкинувши зі своєї родинної історії серпанок ностальгії, я побачила справжні травми, приховані за багатьма життями, і почала розуміти, чому ми не говорили про емоції, коли я була дитиною. Найгірше, що душевна травма позбавляє нас готовності і навіть здатності бути вразливими. І це треба відродити.

Інколи глибока любов до батьків або відчуття лояльності до родини сприяють створенню міфів, які перешкоджають зазирнути за лаштунки ностальгії і побачити істину. Ми не хочемо нікого зрадити; ми не хочемо бути першими, хто виявить допитливість, поставить питання або засумнівається в тому, що сталося. Ми запитуємо себе: «Як я можу любити і захищати свою родину, якщо осмислюю такі важкі істини ?» Для мене відповісти на це питання можна іншим запитанням: «Як я можу любити і захищати свою родину, якщо не осмислю цих важких істин ?»

Ми знаємо, що генетика заряджає рушницю, а обставини натискають на гашетку. Щоб навчити своїх дітей підводитися після падіння, ми насамперед маємо навчити їх знаходити істину. Я сказала своїм дітям: «Для вас випивка може бути не такою ж, як для ваших друзів. Ось що ви маєте знати і розуміти». Я також не вважаю історії своєї бурхливої юності розповідями про «старі добрі дні». Так, існують чудові родинні спогади і розповіді про божевільні пригоди, якими я люблю ділитися, але, коли йдеться про залежності, історії хвороб і психічне здоров’я, я вважаю, що ностальгія — смертоносна.

Стефані Кунц, авторка книжки «Там, де нас ніколи не було: американські родини і пастки ностальгії» («The Way We Never Were: American Families and the Nostalgia Trap »)86, вказує на деякі справжні небезпеки ностальгії. Вона пише: «Немає нічого поганого в тому, аби радіти хорошому в минулому. Але спогади, як і свідки, не завжди промовляють “правду, лише правду і нічого, крім правди”. Ми маємо піддавати спогади перехресному допиту, визнавати і приймати невідповідності і прогалини в тих із них, які роблять нас гордими і щасливими, а також в тих, що завдають нам болю».

Кунц вважає, що найкращий спосіб перевірити реальністю ностальгійні думки — виявити і дослідити усі суперечливості і протиріччя, які часто приховані в наших спогадах. Вона наводить наступний приклад:

«Я узяла інтерв’ю у багатьох білих людей, які згадували про своє життя в 1950—1960-х роках. Ті, хто ніколи не піддавав ці спогади перехресному допиту, аби зрозуміти всю їхню неоднозначність, вороже ставилися до цивільних прав і феміністичних рухів, які вважали нищівними для гармонійного світу, котрий пам’ятали. Але інші розуміли, що їхні приємні переживання певною мірою залежали від несправедливих соціальних устроїв або гіркого досвіду інших. Деякі білі люди визнали, що в їхніх щасливих спогадах дитинства була присутня темношкіра хатня робітниця, яка завжди була поруч із ними, а тому не могла опікуватися власними дітьми».

Кунц делікатно зазначає, що люди, які осмислили свою ностальгію, не відчували провини або сорому за свої приємні спогади — натомість занурення в сутність ностальгії дозволило їм легше адаптуватися до змін. Авторка висновує: «Як окремі індивідууми і як суспільство, ми маємо навчитися розглядати минуле в трьох вимірах, перш ніж перейти в четвертий вимір майбутнього».

Одна із сюжетних ліній в розкішному і захопливому фільмі Пао­ло Соррентіно «Велика краса»87 висвітлює біль, який часто лежить в основі ностальгії. Один з головних героїв — чоловік, котрий намагається примиритися з минулим і, шукаючи кохання і сенс в теперішньому житті, запитує: «Що не так із відчуттям ностальгії? Це єдина розвага, яка залишилася тим, у кого немає віри в майбутнє». Ностальгія може бути небезпечною розвагою, а може стати фундаментом для відчуття безнадійності або безпорадності після падіння. У процесі підйому після падіння потрібно озирнутися назад, аби рухатися вперед із серцем, що знову стало одним цілим.