Брене Браун - Стань сильнішим

4. Ми створені природою для розповідей. У культурі дефіциту і перфекціонізму існує напрочуд проста причина, з якої ми хочемо накопичувати, завершувати історії власної боротьби і ділитися ними. Ми робимо це, тому що відчуваємо себе підбадьореними, спілкуючись з іншими і сміливо розповідаючи їм про себе, і це наша біологія. Розповіді стали повсюдними. Це платформа для всього: від творчих поривів до маркетингових стратегій. Але сама думка про те, що потреба розповідати закладена в нас від народження, — це не просто гучна фраза. Фахівець з нейроекономіки Пол Зак виявив, що вислуховування розповіді — історії з початком, кульмінацією і закінченням — змушує наш мозок вивільняти кортизол і окситоцин. Ці хімічні стимулятори відповідають за унікальні людські здібності до соціальної комунікації, співчуття і знаходження сенсу8. Розповіді буквально закладені в нашій ДНК.

5. Творчість впроваджує знання, щоб вони стали практикою.Ми перекладаємо те, чому навчаємось, із наших голів до наших сердець за допомогою наших ру к. Ми творці від народження, і творчість — цей остаточний чинник інтеграції — це те, як ми впроваджуємо досвід у наше буття. Упродовж своєї кар’єри найчастіше я ставлю собі питання: «Яким чином я сприймаю те, що дізнаюся про себе, і як це змінює моє життя?» Після вісімнадцяти років навчання студентів, що обрали за фах соціальну роботу, після розробки, впровадження і оцінки двох навчальних програм протягом останніх восьми років, провівши понад сімдесят тисяч студентів через онлайн-курси і поспілкувавшись із сотнями творчих особи­стостей, я дійшла висновку, що креативність — це механізм, який дозволяє знанням проникати в наше існування і ставати практикою. У племені асаро, що мешкає в Індонезії та Папуа Новій Гвінеї, є гарне прислів’я: «Знання — це тільки чутки, поки вони не починають жити в м’язах». Те, що ми розуміємо і дізнаємося про підйом після падіння, — це лише чутки, поки не проживемо їх і не інтегруємо через будь-яку форму творчості, щоб вони стали частиною нас.

6. Підйом після падіння — це той самий процес, незалежно від того, боретеся ви з особистими чи професійними труднощами. Я присвятила однакову кількість часу дослідженням особистого і професійного життя, і хоча більшість із нас хотіли б вірити в існування особистої та професійної версій підойму після падіння, це не так. Незалежно від того, чи ви юнак, котрий страждає від розбитого серця, чи пара пенсіонерів, що долають розчарування, чи менеджер, котрий силкується отямитися після невдалого проекту, практика однакова. Не існує окремих ліків для бізнесу, що занепав. Нам доведеться зануритися у сипучі піски таких явищ, як образа, горе й пробачення. Як нагадує нам невролог Антоніо Дамасіо, люди — це не лише мислячі або лише чутливі механізми, але радше чутливі машини, що думають. Те, що ви перебуваєте в офісі, класі чи майстерні, не означає, що ви можете вилучити емоції з процесу. Не можете. Пригадуєте крутеликів, згаданих мною у вступі? Ще одна спільна для них особливість — це те, що вони не намагаються уникати емоцій: вони чутливі механізми, які думають і взаємодіють зі своїми емоціями й емоціями людей, яких вони люблять, виховують і очолюють. Найефективніші і найстійкіші лідери, з якими я працювала протягом своєї кар’єри, мають три спільні риси. По-перше, вони визнають чільну роль взаємовідносин і розповідей в культурі й стратегії, а також не втрачають зацікавлення своїми власними емоціями, думками і поведінкою. По-друге, вони розуміють і цікавляться тим, як емоції, думки та поведінка поєднуються в їхніх підлеглих і яким чином це впливає на взаємовідносини і сприйняття. І по-третє, вони здатні і готові увійти до зони дискомфорту й вразливості.

7. Порівняння страждань — це ознака страху і браку впевненості. Падіння, помилки і болісні переживання часто призводять до сумнівів у власних судженнях, недовіри до себе і навіть втрати гідності. Твердження «Я — самодостатня людин а» може поволі перетворитися на питання «А чи справді я самодостатня людина?» . Якщо впродовж останнього десятиліття я щось та й довідалася, то це те, що страх і дефіцит упевненості миттю провокують порівняння, і навіть біль та образа не мають імунітету від оцінки й порівняння: «У мене помер чоловік, і це горе важче за ваше бідкання над спорожнілим гніздом». «Я не можу собі дозволити відчувати розчарування через те, що мені не вдалося отримати підвищення, у той час як мій друг щойно дізнався, що в його дружини рак». «Вам соромно, бо ви забули, що син бере участь у шкільній виставі? Бог із вами, це ж не світова проблема; у світі щохвилини вмирають від голоду люди» . Протилежністю до дефіциту впевненості є аж ніяк не її надмір, а звичайна впевненість. Співпереживання (емпатію) не можна виміряти, а співчуття — це не піца з восьми шматків. Коли ви співпереживаєте і співчуваєте, не роззирайтеся за тим, кому дісталося менше. І навіть більше за те; любов — це остання річ у цьому світі, яку потрібно дозувати. Сирійській біженці не полегшає, якщо ви прибережете свою доброту для неї і не поділитеся нею із сусідом, який розлучається. Звісно, перспектива важлива. Але я упевнена, що скаржитися — це нормально, поки ми розлючені і стогнемо, що не бачимо світла в кінці тунелю. Біль — це біль, і якщо ми шануємо нашу власну боротьбу і боротьбу інших, співпереживаємо та співчуваємо, то зцілення, яке настає, позитивно впливає на нас усіх.