Брене Браун - Стань сильнішим

Нас розділяло не більше п’яти метрів. Хіба він не розчув мене ? Я замислилася. Можливо, він почув щось інше, не те, що я сказала? Можливо, моя раптова зворушена ніжність захопила його зненацька і його так приголомшили почуття, що забракло слів ? Як би там не було, це було дивно і мені не подобалося. Моєю емоційною реакцією стало зніяковіння, а потім сором.

За декілька хвилин я досягла протилежного скелястого берега, де вже зупинився, відсапуючись, Стів, готовий плисти назад. Ми були за два кроки одне від одного. Я глибоко вдихнула і обміркувала можливість спробувати знов у. Одна поетична спроба нав’язати зв’язок уже поставила мене поза зоною комфорту, але друга спроба здавалася насправді лячною і, можливо, безглуздою. Але я знала, що Стів саме так би вчинив. Він спробував би зо двадцять разів, але він хоробріший за мене. У пісні «Алілуя» Леонарда Коена10 є слова:

Можливо, нагорі є Бог,

Та все, чого навчила мене любов, —

Стріляти в того, хто наставить зброю.

Ось так мене виховували: завдай болю, перш ніж завдадуть болю тобі або принаймні водночас. Якщо один раз ризикнеш і постраждаєш, вважай себе навченим. Якщо ризикнеш удруге і знову постраждаєш, ти йолоп. Любов і досі залишається для мене найстрашнішою ареною.

Я не могла змиритися зі страхом, який відчувала, грузнучи ногами в намулі озера, попри те що недавно закінчила книжку про вразливість і сміливість. Отож я наказала собі: «Говори серцем» . Я всміхнулася з надією зробити Стіва лагіднішим і спробувала вдруге встановити зв’язок: «Це так чудово. Мені подобається плавати з тобою. Я відчуваю, що ми такі близькі».

Здавалося, він подивився крізь мене, а не на мене, відповівши: «Ага. Приємно поплавати», і поплив далі. «Це суцільна нісенітниця , — подумала я. — Що відбувається? Не розумію, почуватися мені приниженою чи розлюченою? » Мені хотілося плакати і верещати. Натомість, відчуваючи занепокоєння, я глибоко вдихнула і попливла назад через бухту.

Я наздогнала Стіва майже біля причалу. Я була фізично та емоційно виснажена. У мене навіть трохи паморочилося в голові. Стів підплив до хиткої металевої драбинки і почав вибиратися вгору.

— Можеш повернутися назад у воду? — запитала я. Це все, на що я була здатна.

Він зупинився і повернувся до мене, не знімаючи рук із поруччя.

— Повернися у воду, будь ласка!

Стів спустився.

— Що сталося? — запитав він, коли ми подивилися одне одному у вічі, тримаючись на плаву біля пристані.

«Що відбувається ? — думала я. — Він хоче знати, що відбувається ? Я й гадки не маю, що відбувається ». Я знала лишень те, що, пливучи до доку, вже обміркувала сценарій на ранок, і, якщо нічого не зробити, нам доведеться прожити жахливий день. Подібні непорозуміння траплялися вже тисячу разів.

Ми піднялися б на берег, повитиралися і пішли до будинку. Ми б кинули свої рушники на поруччя ґанку, увійшли до кухні, і Стів запитав би: «Що у нас на сніданок, крихітко?»

Я б зиркнула на нього і саркастично випалила: «Не знаю, кри-и-ихітко. Зараз запитаю у сніданкової феї». Я б звела очі до стелі і уперла руки в боки. «О сніданкова феє! Що в нас на сніданок?» Витримавши достатньо тривалу драматичну паузу, я б завела старої доброї пісні: «Знаєш, Стіве, я забула, що таке відпустка. Я забула, що я відповідальна за сніданок. І за обід. І за вечерю. І за прання. І за збирання речей. І за окуляри. І за сонцезахисний крем. І за спрей від комарів. І за покупки. І…» Десь посередині цієї ієреміади Стів поглянув би мені в очі і в щирому збентеженні запитав: «Щось сталося? Я щось пропустив?» А потім між нами почалася б «холодна війна» тривалістю від чотирьох до двадцяти чотирьох годин.

Ми могли б відбути цю суперечку із заплющеними очима. Але це було озеро Тревіс і наша особлива відпустка. Я хотіла чогось іншого. Я подивилася на чоловіка і, замість того щоб вдаватися до звинувачень, спробувала новий підхід: «Я намагалася зав’язати з тобою душевний зв’язок, але ти відштовху­єш мене. Я не розумію цього».

Він вирячився на мене. Озеро біля доку було близько десяти метрів завглибшки, і ми увесь час хлюпалися на місці.

Отож мені доводилося думати швидко. Це було нове для мене. Протягом тридцяти секунд, які здавалися годиною, в моїй голові снували суперечливі думки: «Будь добро ю. Ні, дістань його! Будь доброю . Ні, захисти себе; помстися йому!»

Обравши доброту і довіру, я повністю поклалася на техніку, якої навчалася під час свого дослідження, — на фразу, яка в численних варіаціях виникала знову і знов. Я сказала: