Гэбриэль Эттинген - Перегляд позитивного мислення - на основі нової науки про мотивацію

У всіх нас є спільна потреба вищого рівня: сенс або мета життя. Наскільки ми відчуватимемо радість або снагу в собі, якщо в нас не буде причини вставати вранці? Ми з Гітер Баррі Кеппс знайшли 85 дорослих у приймальнях різних урядових установ у великому німецькому місті. Ми запропонували кожному з них уважно прочитати вступ тексту під назвою «Що виповнює життя сенсом?» У тексті йшлося, що праця робить нас такими, якими ми є, і поволі наповнює життя сенсом. Проте не всі одержали тотожний текст. Довільно вибрана половина учасників отримала текст, який мав формувати потребу мети у житті. Інша половина учасників просто читала текст, у якому імпліцитно стверджувалося, що життя людей осмислене.

Як і в попередніх дослідах, ми пропонували учасникам придумати завершення того чи іншого сценарію. У цьому випадку один сценарій був такий: «Ви сидите у фірмі на рецепції й чекаєте на співбесіду щодо цікавої вам вакансії. Інтерв’юер виходить, тисне вам руку, веде до офісу, щоб розпочати інтерв’ю…» Ми запропонували учасникам оцінити, наскільки позитивні або негативні були їхні фантазії. Фантазії деяких учасників виявилися вельми позитивними, як-от: «Я дуже вмотивований і покладаю надії на співбесіду. Я маю шанс одержати улюблену роботу, і тому так добре до цього підготувався. Ніякого страху в мене нема». Інші фантазії були негативніші: «Я себе налаштовую так, аби в чомусь не помилитися. Я подолаю це випробування. Завжди приємно усміхайся та поводься природно. Кава… так чи ні? Хай йому грець, увесь пакет потрібних документів зіпсуто!»

Як і очікувалося, учасники, в яких ми досліджували потяг до пошуку сенсу життя, фантазували більш позитивно про щасливе завершення уявного інтерв’ю щодо найму на роботу. Ми реплікували ці результати у двох додаткових дослідах, в одному з яких вивчали залучення до соціуму (соціальна потреба), а в іншому — почуття людей, коли вони можуть впливати на поведінку або емоції інших (різновид соціальної потреби). В обох випадках особи з активною потребою намагалися фантазувати більш позитивно щодо задоволення цієї потреби. У нашій статті ми зробили висновок, що потреби — «одна зі змінних, що впливають на ментальну налаштованість на позитивне майбутнє».

Якщо потреби поступаються позитивним фантазіям, ці фантазії мають допомогти нам задовольнити основні потреби. Коли ми мріємо про задоволення наших потреб, ми приділяємо їм більше уваги, як і відповідним стимулам, що могли б приводити до їхнього задоволення. Як зауважив Вільям Джеймс: «Те, що привертає нашу увагу, визначає наші дії»[46]. Мандрівник, який знемагає в пустелі й фантазує про воду, швидше втамує спрагу, бо звертатиме пильну увагу на всі ознаки ймовірної присутності води неподалік. Таким же чином священик, у якого син страждає на квадриплегію, каже, що через своє фантазування він відстежує потенційно корисні для сина новітні наукові досягнення, коли читає новини або під час серфінгу в Інтернеті[47].

Тут треба зробити важливе уточнення. У той час як фантазування могло б допомогти нам задовольнити деякі потреби, воно не може заспокоїти ті потреби, які тягнуть за собою великі витрати енергії, зусиль і необхідність значних зобов’язань. Ми вже побачили, що просте мрійництво про позитивні результати не допомагає людям здійснити бажане. Як я показала в одному своєму дослідженні, у позитивних фантазіях є щось таке, що заважає впоратися зі складними завданнями та спонукує нас виконувати простіші завдання. Якщо спраглій людині в пустелі варто лише зупинитися й нахилитися, щоб напитися з невеличкої водойми, поринання в позитивні фантазії може допомогти їй помітити воду, а також бути уважнішою, шукаючи водойму. Проте якщо в людини нема життєвої мети, а уява зосереджується лише на провідній ролі у фільмі разом із Анджеліною Джолі (таке досягнення зазвичай вимагає принаймні аудіювання день у день протягом місяців або й років), то поринання у позитивні фантазії лише заважатимуть здійсненню мрії.

Існує ще одне пояснення того, як фантазії допомагають залишатися в грі, не вживаючи жодних заходів: вони відволікають нас від обтяжливої рутини чекання. Аби не збожеволіти й не дезорієнтуватися від розпуки, ми можемо уявити приємний результат, щось, що ми воліли б побачити на власні очі. У випадку Рейчел дні чекання перед винесенням вироку її приятелеві були довгі, сповнені хвилювання, а завдяки мріям про те, що суддя може зглянутися на зростаючу підтримку приятеля, дівчина не здалася. Вона пригадує: «Я й не думала, що зможу стільки витерпіти». Під час лікування посттравматичного стресового розладу лікарі заохочують пацієнтів уявляти себе в безпеці, у приємному живильному середовищі, що впливає на всі п’ять відчуттів. Така образо­творча методика дозволяє пацієнтам упродовж місяців або й років витримувати лікування, скероване на роботу з глибинною травмою та її подолання[48].