Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Участь у політичному, інтелектуальному та науковому житті до початку ХХ століття була набагато чіткішою: усі дебати про науку, філософію та політику відбувались у невеликому колі освічених чоловіків із перами та чорнилом. Це не були оті «старі добрі часи»: подібне відбувалося не так давно. Багато американців усе ще пам’ятають роки, коли більшість людей не закінчувала навіть школу і дуже мало хто з них ішов у коледж, а певний фах здобувала ще менша частина.

Соціальні зміни лише за останні півстоліття зруйнували бар’єри не лише між расами, статями й класами, але й між неосвіченими громадянами та елітними фахівцями. Ширше коло для обговорень означало більше знань, але й більше соціальної напруги. Універсальна освіта, рівні права жінок і меншин, зростання середнього класу та збільшення соціальної мобільності зіштовхнули фахову меншість та громадську більшість безпосередньо після приблизно двох століть, коли вони майже не взаємодіяли між собою.

Результатом такого контакту не стала більша повага до знань: натомість серед американців зміцнилось ірраціональне переконання, що кожен такий самий розумний, як і всі решта. Це суперечить самій ідеї освіти, що має ставити на меті зробити з людей учнів на решту життя, незважаючи на те, наскільки вони розумні. Натомість ми зараз живемо в суспільстві, де хоч якесь навчання — це вже кінцева точка, а не початок освіти. І це небезпечно.

У наступних розділах я спробую окреслити кілька витоків цієї проблеми: одні полягають у людській природі, інші характерні лише для Америки, а деякі є неминучим продуктом сучасності та достатку.

У першому розділі я розповім про поняття «фахівець» і про те, чи конфлікт між спеціалістами та обивателями справді новий. Що означає бути фахівцем? Коли треба ухвалити нелегке рішення поза межами вашої освіти чи досвіду, до кого звертатися за порадою? (Якщо думаєте, що вам не потрібні жодні поради, то ви, мабуть, із тих людей, які надихнули мене написати цю книжку).

У другому розділі я визначу, чому розмови в США стали такими виснажливими не лише між фахівцями та звичайними громадянами, але й між усіма американцями. Якщо чесно, то кожен визнає, що всі ми можемо дратувати, навіть гнівати когось, коли говоримо про важливі для нас речі, особливо щодо думок та ідей, до яких ми сильно прив’язані. Багато перешкод на шляху до здорових стосунків між фахівцями та їхніми клієнтами полягають в основних слабкостях людини, і в цьому розділі ми розглянемо природні перепони, що заважають порозумінню, перед тим, як ближче вивчити певні проблеми початку ХХІ століття.

Ми всі страждаємо від деяких проблем сучасності: наприклад, від «підтверджувального упередження» — природної схильності людини сприймати лише ті докази, що підтверджують те, у що ми вже віримо. У нас є особистий досвід, упередження, страхи та навіть фобії, що не дають сприймати експертні поради. Якщо ми думаємо, що певне число щасливе, жоден математик не доведе нам зворотне; коли віримо, що літати небезпечно, запевнення навіть від астронавта чи пілота винищувача не розвіють наші страхи. І деякі з нас, хай як неделікатно це звучить, недостатньо розумні, щоб усвідомити, коли помиляються, якими добрими не були б їхні наміри. Так само, як не всі здатні однаково повторити мелодію чи намалювати рівну лінію, багато хто просто не може розпізнати прогалини у власних знаннях, щоб зрозуміти свою нездатність до конструктивної аргументації.

Освіта покликана допомогти нам розпізнати проблеми на зразок «підтверджувального упередження», заповнити прогалини в знаннях і стати кращими громадянами. На жаль, сучасний американський університет і те, що студенти та їхні батьки ставляться до нього як до товару масового вжитку, став зараз частиною проблеми. У третьому розділі я розповім, чому широка доступність вищої освіти — як це не парадоксально — багатьох змушує думати, що вони стали розумнішими, якщо насправді ці люди просто отримали ілюзорний інтелект, підкріплений дипломом сумнівної вартості. Коли студенти стають цінними клієнтами, а не учнями, це підсилює їхню самооцінку, але приносить мало знань. Гірше того, у них не формується звичка критичного мислення, що дозволила б продовжувати вивчати та оцінювати різноманітні складні проблеми, щодо яких вони мали б вести обговорення та голосувати як громадяни.

Сучасна ера технологій і комунікації уможливлює стрибки в знаннях, але також підсилює людські недоліки та заохочує їхню появу. І хоча інтернет не пояснює всю проблему смерті фаховості, він проливає світло на велику її частину, принаймні у ХХІ столітті. У четвертому розділі я розповім, як найбільше джерело знань у людській історії з часів Ґутенберґа стало радше майданчиком для нападів на усталені знання, аніж укриттям від таких атак. Інтернет — це неймовірна база знань, але водночас і джерело та інструмент епідемії хибної інформації. Інтернет робить багатьох із нас тупішими й злішими: за своїми клавіатурами люди радше сваряться, аніж обговорюють. Кидаються образами, а не слухають одне одного.