Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Певною мірою це можна було зрозуміти. Політика передбачає обговорення. Людям хотілося, щоб їх почули, особливо під час «холодної війни», коли йшлося про глобальне знищення. Я змирився з тим, що це було частиною плати за вибір працювати в галузі політики. Згодом я зрозумів, що інші спеціалісти в різних сферах мали схожий досвід: люди без фахових знань починали їм розказувати про податки, бюджети, імміграцію, охорону довкілля та багато іншого. Якщо ви політолог, це просто частина вашої роботи.

Пізніше я дізнався про схожі історії від лікарів. Від юристів. Від учителів. І, як виявилося, від багатьох фахівців, чиї поради зазвичай нелегко поставити під сумнів. Ці історії мене вражали: ішлося не про ситуації, коли клієнти ставили змістовні питання, а про те, що пацієнти або клієнти наполегливо вказували фахівцям на те, що останні в чомусь помиляються. Думка про те, що фахівці розуміються на своїй справі, до уваги майже не бралася.

Більше того, мене особливо вражає не стільки те, що люди не зважають на фаховість, скільки те, що вони це роблять дуже часто, з безлічі питань і зі страшенною злістю . Знову ж таки, можливо, ці напади на фаховість стали помітнішими через доступність інтернету, недотримання правил прийнятної поведінки під час розмов у соцмережах або через цілодобове «споживання» новин. Але впевненість у власній правоті та злість, яка супроводжує нехтування фаховістю, викликає припущення (принаймні в мене), що йдеться не лише про недовіру, піддавання сумніву чи пошук альтернативного погляду на речі: ідеться про нарцисизм у поєднанні з презирством до фаховості, і все це разом нагадує вправляння в самоствердженні.

Тож фахівцям стало важче відбиватися від дурниць і закликати до здорового глузду. Не важливо, про що йдеться, суперечки завжди рухаються в нікуди через розгніване его й нічим не завершуються. Ніхто не міняє власну думку. Більше того, часто страждають дружба та професійні зв’язки. Замість того, щоб сперечатися, фахівцям зараз пропонується сприймати незгоду з їхньою думкою як закономірне розмаїття поглядів. Нам радять «погодитися на незгоду» — фраза, яка зараз використовується де завгодно, щоб загасити будь-яку суперечку. А якщо ми наполягаємо на тому, що не можна мати власну думку про все на світі, що є об’єктивно правильні або помилкові судження, тоді нас просто вважають негідниками.

Можливо, я симптом зміни поколінь. Я виріс у 1960–1970-х, в епоху, коли занадто багато пошани приділялося фахівцям. У ті хмільні часи Америка була попереду не тільки в науковій сфері, а й утримувала світове лідерство загалом. Мої батьки були розумними, але неосвіченими людьми, котрі, як і більшість американців, уважали, що ті хто висадив людину на Місяць, мабуть, мають рацію і щодо решти важливих питань. Мене не виховували в дусі беззаперечного підкорення авторитетам, але моя родина була типовою у своїй вірі, що люди, які працюють у певних сферах, — від лікування стопи до політики, — знаються на своїй справі.

Як правильно зазначають критики фаховості, у ті часи ми довіряли людям, які не тільки здійснили висадку Ніла Армстронґа в Морі Спокою, а й переправили багато менш відомих американців у такі місця, як Кхесань і долина Йа-Дранґ у В’єтнамі. Отже, довіра громадськості до фахівців і політичних лідерів була не лише використана не за призначенням — нею зловживали.

Проте зараз ми рухаємося в іншому напрямку. У нас немає здорового скептицизму щодо фахівців. Натомість ми активно їх ображаємо, адже багато людей припускають, що спеціалісти помиляються просто через те, що вони фахівці. Ми сичимо на «яйцеголових» — пейоратив, мода на який повертається. Указуємо лікарям, які медикаменти нам треба, чи пояснюємо вчителям, що відповіді наших дітей на іспитах правильні, навіть коли це не так. Не тільки вважається, що всі однаково розумні — ми думаємо, що є найрозумнішими людьми всіх часів.

І ми жахливо помиляємося.

Я вдячний не тільки тим, хто допомагав із цією книжкою, але й тим, хто не хотів би мати з висловленими тут поглядами та висновками нічого спільного.

Спершу я створив допис «Смерть фаховості» для мого блогу The War Room у 2013 році. Його помітив Шон Девіс із The Federalist і зв’язався зі мною, щоб я написав ширшу статтю на цю тему. Дякую Шонові та The Federalist за те, що розмістили ту статтю, яку незабаром прочитало понад мільйон людей з усього світу. Потім цей матеріал побачив Девід Макбрайд із Oxford University Press і своєю чергою звернувся до мене з пропозицією зробити з основної ідеї статті книжку. Його редакторська допомога та поради були визначальними для того, щоб я зміг ширше висловити свою думку, і я вдячний Девіду та видавництву Оксфордського університету, а також анонімним читачам проекту книжки за те, що вона вдалася.