Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Мені пощастило працювати в коледжі військово-морських сил США, і багато моїх колег, включно з Девідом Барбехом, Девідом Купером, Стівом Ноттом, Дереком Ревероном, Полом Смітом та іншими, ділилися зі мною відгуками та матеріалами для книжки. Проте думки та висновки в цій праці належать мені: вони в жодному разі не відображають погляди якихось установ чи агенцій американського уряду.

Кілька друзів і представників різних професій щедро ділилися коментарями, читали розділи чи давали мені відповіді на різноманітні питання поза моєю сферою компетенції. Серед них Ендрю Фачіні, Рон Ґраньєрі, Том Генґевельд, Ден Кашета, Кевін Крус, Роб Мікі, Лінда Ніколс, Брендан Найген, Вілл Сейлтан, Ларрі Сенґер, Джон Шіндлер, Джош Шіген, Роберт Тробіч, Майкл Вайсс, Салена Зіто та особливо Ден Мерфі й Джоел Енґель. Окремо я хотів би подякувати Девіду Бекеру, Ніку Ґвоздеву та Полу Мідурі за їхні відгуки на кілька перших чернеток рукопису.

Я дуже вдячний Гарвардському університету не лише за нагоду викладати, але й за співпрацю з багатьма студентами-асистентами, які допомагають викладачам. Кейт Ерлайн була неоціненною асистенткою цього проекту: вона швидко та достойно виконувала навіть найдивніші завдання. (Хочете знати, скільки ресторанів фастфуду відкрилося в Америці з 1959 року? Кейт може це з’ясувати). Проте всі фактичні помилки та непорозуміння в цій книжці належать мені й тільки мені.

Написати книжку — це чудовий і цікавий досвід для автора, але не для його близьких. Дружина Лінн і дочка Гоуп були терплячими як ніколи під час моєї роботи над цією книжкою, і я навіки перед ними в боргу за те, що вони терпіли мене, поки писав. Книжка присвячується їм обом, із любов’ю.

Нарешті мушу подякувати людям, які допомагали мені з цією працею, але забажали зберегти анонімність з очевидних причин. Дякую багатьом фахівцям із медицини, журналістам, юристам, освітянам, політичним аналітикам, науковцям, дослідникам, військовим експертам та іншим, хто ділився зі мною досвідом і власними історіями для цієї книжки. Без них я не зміг би її написати.

Сподіваюся, ця книжка якимось чином допоможе цим людям та іншим фахівцям у роботі. Але зрештою, клієнти всіх професіоналів — це люди, з якими ми живемо однією спільнотою, тому я покладаю особливі надії на те, що ця книжка допоможе моїм сучасникам краще користуватися знаннями та розуміти фахівців, на яких ми всі покладаємося. Найбільше я сподіваюся, що ця робота сприятиме подоланню прірви між фахівцями та обивателями, яка в перспективі загрожує не лише добробуту мільйонів американців, а й ставить під сумнів те, чи існуватиме далі наш демократичний експеримент.

На початку 1990-х невеличка група тих, хто заперечував існування СНІДу, включно з професором Каліфорнійського університету на ім’я Пітер Дюсберґ, фактично виступила проти консенсусу, до якого дійшла вся медична спільнота, що вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) є причиною синдрому набутого імунодефіциту. Для науки такі неоднозначні виклики навіть корисні, але доказів поглядів Дюсберґа не було: вони виявилися безпідставними. Коли дослідники ідентифікували ВІЛ, лікарі та чиновники у сфері громадського здоров’я за допомогою заходів щодо попередження передачі вірусу змогли врятувати безліч життів.

Справа Дюсберґа могла завершитись як чергова заплутана теорія, спростована дослідженнями. Історія науки містить чимало таких випадків. Проте в цьому разі дискредитованій ідеї вдалося привернути увагу національного лідера, і результати були смертельними. Табо Мбекі, на той час президент Південної Африки, ухопився за ідею, що причиною СНІДу був не ВІЛ, а інші чинники (погане харчування та здоров’я), тому він відмовився від ліків та інших видів допомоги, націленої на боротьбу з ВІЛ-інфекцією в Південній Африці. До середини 2000-х його уряд пішов у відставку, але зацикленість Мбекі на ідеї заперечення СНІДу за підрахунками фахівців Гарвардської школи громадського здоров’я коштувала понад триста тисяч утрачених життів та тридцять п’ять тисяч народжених ВІЛ-позитивних дітей. Цього всього можна було уникнути. [2] Прайд Чіґведере та ін., «Оцінюючи втрачені переваги застосування антиретровірусних препаратів у Південній Африці», Journal of Acquired Immune Deficiency Syndromes 49 (4), 1 грудня 2008. Мбекі й до сьогодні думає, що мав рацію.