Джен Сінсеро - Крутість тобі личить - як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну

Нещодавно в мене був знак, який змусив мене прокинутися, і я хочу поділитися з тобою надіями, що надихнуть тебе взятися за роботу й не втрачати віри попри все. Зараз я фактично не живу ніде постійно, тобто можна сказати, що я живу скрізь. Я відірвалася від дому два роки тому й відтоді постійно вивчаю світ. Я завжди любила подорожувати, і все, що мені потрібно, аби провадити свій бізнес, — це комп’ютер, хороший інтернет, можливість відповідати на телефонні дзвінки і сандвіч. Тож я вирішила покласти всі свої речі на зберігання в комірку і вирушити в дорогу. Я розглядала це як шанс прожити своє життя на власний розсуд, стати професіоналом, пройти весь світ, дізнатися, скількома мовами я буду здатна сказати: «Чи не можете ви наглянути за моїми речами, поки я сходжу в туалет?»

Моя основна мета зараз — удосконалення вміння поступатися. Я хочу мати непохитну віру в те, чого я ще не бачила. Я хочу почуватися безпечно, довіряючи Всесвіту, який стає моєю другою природою, і просто стрибнути в порожнечу на кінчиках пальців і з пелюстками ромашок на шляху, граційно та легко. Особливо зараз, коли я подорожую світом, гордовито пропові­дуючи, як приймати рішення тут і нічого не робити там.

Я також дуже хотіла б отримати якісні результати своєї великої праці.

Поступка часто починає діяти саме тоді, коли мені потрібно вирішити, куди я поїду далі чи де ночуватиму, коли туди доберуся. І ось як я дію: з’єднуюся з потоком енергії і довіряюся Всесвіту, а він завжди приводить мене у правильний час у правильне місце, яке, і я дуже рада це повідомити, не може засмутити. Після того як я послухалася свого раптового дивного імпульсу відвідати Токіо (місто, до якого в мене був нульовий інтерес), я не тільки закохалася в нього, а й натрапила на ідеальні вмебльовані апартаменти для оренди, коли вирішила, що хочу тут трохи пожити. Так само раптово мені надійшло запрошення пожити в прекрасному готелі в іспанській провінції з моїми хорошими друзями, дуже неочікувано і без будь-яких прохань, коли я марно намагалася придумати, куди ж їхати далі. Я не припиняю шукати своє покликання знову й знову. І часом зовсім випадково, коли переходжу дорогу десь у віддаленому куточку світу, мені раптом допомагають. Так сталося на Балі, і це щоразу мене дивує і вражає. Ти теж зараз тут, у маленькому віддаленому рибацькому селі, одягнений у саронг [54] Індонезійський національний одяг. і з кучерявим волоссям, десь посеред невідомого місця в Індонезії?

Хоча туристичний агент, з яким я співпрацювала, довела, що вона найкраща і знає точно, що робить, я все-таки трохи нервувала через свою останню поїздку. Адже цього разу я попросила її: «Просто відправ мене кудись, де прохолодно і де зі мною трапиться щось чудове, розумієш? Дякую». Мені потрібно було приземлитися в правильному місці, щоби дописати цю книжку. У мене був тільки місяць до моменту, коли я мала надіслати її видавцю, а дописати ще залишалося, гм, чимало, тож я була трохи стривожена всіма тими «куди», «що» і «як». У той час я була в Токіо і планувала полетіти звідти в Лос-Анджелес, щоби зустрітися зі своїм клієнтом, а потім поїхати машиною на захід і вирішити питання про оренду казкового, повністю умебльованого й залитого сонцем будинку з неймовірним виглядом із вікна, де я змогла б легко зосередитися і плідно попрацювати. Я уявляла, що буду оточена природою, яка надихатиме мене на великі звершення, але й перебуватиму доволі близько до міста, де живуть мої друзі, щоби не почуватися самотньою, як часто трапляється з мандрівними письменниками, котрі, відтак, починають через це пиячити (я ж у такому випадку заглиблююся у всілякі провальні експерименти на кшталт обрізання волосся). Якби там іще були тварини, мені до компанії, то я була б на вершині блаженства, але цього ми не обговорювали.

Десь за два тижні до того, як я мала їхати, почала шукати в інтернеті будинки для оренди. Переглянула пропозиції в кожному штаті на захід від Колорадо, але все, що мені пасувало б, уже було зайняте. Я запитувала про житло всіх, кого знала чи не знала, розсилала електронні листи, писала повідомлення у «Фейсбуці», «Твіттері», відправляла повідомлення, але знову безрезультатно. Завжди залишався варіант із готелем, але я ж хотіла пожити в будинку і вже навіть почала панікувати через те, що зволікала до останнього моменту. У мене ж була важлива справа — моя книжка! Мені були потрібні натхнення і висока частота! Я хотіла підводити погляд від столу і милуватися горами, океаном чи пагорбами! Якщо ж нічого не знайду найближчим часом, то спостерігатиму крізь вікно спальні, у якій я виросла, як моя мама у своїх кімнатних капцях підмітає на подвір’ї доріжку.