Зиґмунд Фройд - Вступ до психоаналізу

У передвоєнні роки, коли наплив пацієнтів із багатьох країн зробив мене незалежним від ласки чи неласки рідного міста, я став дотримуватись правила не брати на лікування жодного пацієнта, що не є sui juris, не є незалежним від інших в усіх найважливіших життєвих аспектах. Таке собі може дозволити не кожен психоаналітик. З моєї застороги ви, напевне, виснували, що задля успіху психоаналітичного лікування пацієнта слід забирати з родинного кола, тобто провадити терапію тільки на тих, хто перебуває в закладах для нервовохворих. Але тут я з вами не погоджусь: набагато вигідніше, коли хворий — якщо тільки він не дійшов до стану тяжкого виснаження — протягом лікування перебуває в тих самих умовах, у яких йому доведеться боротись із вимогами свого повсякденного життя. Тільки нехай родичі не знищують цієї вигоди своєю поведінкою, а насамперед нехай не відчувають неприхильності до лікаревих зусиль. Але як можна вплинути на чинники, які нам анітрохи не підвладні! Ви вже, звичайно, здогадалися, якою мірою перспективи лікування залежать від соціального середовища пацієнта і культурного рівня його родини.

Усе це створює досить похмурі перспективи для ефективності психоаналізу як терапії, навіть якщо списувати переважну кількість наших невдач на несприятливі зовнішні чинники! Прихильники аналізу радять нам відповісти на те зібрання терапевтичних невдач статистичним звітом про наші успіхи. Але й така пропозиція мене не приваблює. На мою думку, статистика буде безвартісна, якщо послідовно подані в ній дані не будуть однорідними, а випадки невротичних захворювань, у яких провадили лікування, справді не будуть еквівалентні з усіх поглядів. Крім того, часовий проміжок, який здатна охопити людина, надто короткий, щоб можна було судити про надійність одужання, а багато випадків узагалі не можна оприлюднювати. Адже йдеться про осіб, чиї хвороби, так само як і факт лікування, слід зберігати в таємниці, — отже, й про їхнє одужання теж не можна поширюватись. Але найдужче мене стримує міркування, що до питань терапії людство ставиться ірраціонально, тож немає жодної надії вплинути на нього з допомогою раціональних аргументів. До терапевтичних новацій ставляться або з несамовитим завзяттям, як-от, наприклад, коли Кох уперше опри­люднив дані про ефективність свого протисухотного туберкуліну, [43] 1890 р.; сподівання, які покладали на туберкулін, не виправдались або з глибочезною недовірою, як-от до справді благословенних Дженнерових щеплень, що й сьогодні ще мають непримиренних опонентів. До психоаналізу вочевидь ставляться з упередженням. Якщо комусь пощастило вилікувати тяжкий випадок, можна почути: «Це ніякий не доказ, за такий час хворий і сам би одужав». А коли хворий, що вже пройшов крізь чотири цикли депресії й маячні, потрапив до мене на лікування в проміжку після меланхолії і через три тижні в нього знову почалася маячня, всі його родичі і навіть закликаний на пораду високий медичний авторитет були переконані, що цей новий напад — не що інше, як наслідок провадженого аналізу.

Проти упереджень нічого не вдієш: тепер ви й самі це бачите, спостерігаючи упередження, вироблені однією групою народів, які провадять війну, проти інших народів. Найрозумніше в такій ситуації зачекати, поки мине час і ті упередження зникнуть. Настане день, коли ті самі люди думатимуть про ті самі речі зовсім по-іншому, ніж доти; чому вони не думали так раніше — лишиться темною таємницею.

Можливо, упередження проти аналітичної терапії вже й тепер починає слабнути. Про це, здається, свідчить невпинне поширення аналітичного вчення і поява в багатьох країнах лікарів, що лікують аналітичним методом. Ще бувши молодим лікарем, я потрапив у такий самий вихор висловлюваного вустами лікарів обурення проти гіпнотичного сугестивного лікування, який сьогодні здіймають «розважливі» супроти психоаналізу. Як терапевтичний засіб гіпнотизм не виправдав надій, покладених на нього на початку; ми, психоаналітики, можемо вважати себе за його законних спадкоємців і ніколи не забуваємо, скільки спонук до дослідження і теоретичних пояснень ми завдячуємо йому. Шкідливі наслідки, приписані психоаналізові, здебільшого обмежуються минущими явищами, пов’язаними із загостренням конфлікту, коли аналіз провадили невправно або зненацька уривали посередині. Ви добре чули, як ми поводимось із нашими хворими, і тому здатні самі судити, чи можуть наші зусилля завдати пацієнтові тривалої шкоди. Надуживати аналіз можна багатьма різними способами: надто перенос — небезпечне знаряддя у руках несумлінного лікаря. Але від надуживань не вбереже жоден медичний засіб чи засторога: якщо ніж не ріже, то як він служитиме зціленню?