Зиґмунд Фройд - Вступ до психоаналізу

Тут буде ще доречним нагадати, що з розподілу лібідо, який відбувається під час і внаслідок аналітичного лікування, не можна зробити безпосередніх висновків про його розміщення під час хвороби. Припустімо, нам пощастило успішно закінчити лікування, виявивши і усунувши сильний батьківський перенос на особу лікаря, — тоді можна було б виснувати, що пацієнт до цього страждав від неусвідомленої прив’язаності свого лібідо до батька. Батьківський перенос — це тільки бойовище, на якому ми здобуваємо владу над лібідо, а саме пацієнтове лібідо мало й інші позиції, до яких прихилялося. Адже битва не конче відбувається в найголовнішій фортеці ворога, оборону ворожої столиці не кон­че провадять перед самою брамою. Тільки після руйнування ще й переносу можна подумки реконструювати той розподіл лібідо, який існував під час хвороби.

З погляду теорії лібідо можна сказати ще й останнє слово про сновиддя. Сновиддя невротиків, як і їхні хибні дії та пов’язані з ними вільні асоціації, допомагають нам відгадати значення симптомів і з’ясувати розподіл лібідо. У формі справдження бажань вони показують нам, які бажання та пориви зазнали згнічення і що то за об’єкти, до яких приліпилося лібідо, відступивши від Я. Тому тлумачення сновидь відіграє дуже велику роль у психоаналітичному лікуванні і в багатьох випадках досить довго є найважливішим методом роботи. Ми вже знаємо, що в стані сну згніченню дається трохи попуску. Завдяки такому ослабленню тиску на згнічене бажання воно спромагається набагато виразніше виявитись у сновидді, ніж протягом дня в симптомах. Отже, вивчення сновидь стає найзручнішим способом пізнання згніченого неусвідомленого, до якого належить і лібідо, що відступило від Я.

Проте сновиддя невротиків нічим істотним не відрізняються від сновидь нормальних людей, ба більше, вони, мабуть, узагалі нічим від них не відрізняються. Адже було б дурницею так оцінювати сновиддя невротиків, щоб та оцінка не годилась і для сновидь нормальних людей. Тоді треба сказати, що різниця між неврозом і здоров’ям існує тільки вдень, у сновидному житті вона щезає. Тож частину припущень, виснуваних із взаємозв’язків сновидь і симптомів невротиків, ми змушені таким чином поширити й на здорових людей. Ми не можемо не визнати, що й у психічному житті здорових людей є ті чинники, які уможливлюють і утворення сновидь, і утворення симптомів; не можемо не виснувати, що й у них є згнічення, які потребують певних витрат енергії для своєї підтримки, що й у їхній системі неусвідомленого є згнічені і ще наснажені енергією жадання і що якась частина властивого їм лібідо завжди вислизає з-під влади їхнього Я. Отже, і здорова людина — віртуальний невротик, але сновиддя — це, здається, єдиний симптом, який вона здатна утворити. Та якщо якнайпильніше придивитись до її життя, коли вона не спить, ми й справді відкриємо те, що суперечить цьому першому враженню: те нібито здорове життя пронизане безліччю незначних, практично неважливих симптомних утворень.

Отже, різниця між нервовим здоров’ям і справжнім неврозом звужується до суто практичної, все залежить від того, чи лишилася в тієї або тієї особи достатня здатність насолоджуватись і діяти. Цю різницю можна, напевне, пояснити співвідношенням між часткою вільної енергії і часткою енергії, зв’язаної згніченням, тобто вона не якісна, а кількісна. Гадаю, вам немає потреби пояснювати, що цей погляд становить теоретичну основу нашої переконаності в принциповій виліковності неврозів, попри те, що в їхній основі лежать конституційні схильності.

Оце й усе, що ми, характеризуючи здоров’я, можемо виснувати з факту тотожності сновидь здорових людей і сновидь невротиків. А щодо самого сновиддя можна зробити ще й дальші висновки: неможливо розірвати їхній зв’язок із невротичними симптомами, не слід гадати, ніби їхню природу вичерпно пояснює формула перекладу думок в архаїчні форми вираження, натомість слід припустити, що вони розкривають нам справді наявний розподіл лібідо і об’єкти, які воно наснажує.

Скоро ми підійдемо до кінця. Ви, може, розчаровані, що в розділі «Психоаналітична терапія» я обмежився самим тео­ретичним викладом, нічого не сказавши про умови, за яких проводять лікування, і про результати, яких воно досягає. Я полишу ці обидві теми — по-перше, тому, що не намірявся дати вам практичні настанови з застосування психоаналізу, а по-друге — що мене утримує від цього не одна причина. На початку наших лекцій я наголошував, що за сприятливих обставин ми досягаємо успіхів у лікуванні, які нічим не поступаються найблискучішим успіхам в царині терапії внутрішніх органів, і можу до цього ще додати, що таких успіхів не можна було б досягти жодним іншим способом. Якби я сказав більше, виникла б підозра, ніби таким самовихвалянням я намагаюся заглушити дедалі гучнішу критику наших опонентів. На публічних конгресах наші «колеги»-медики не раз висловлювали спрямовану проти психоаналітиків погрозу, що, опублікувавши зібрання невдач і шкідливих наслідків аналітичного лікування, вони знімуть полуду з очей бідолашної громадськості і та побачить безвартісність цього методу терапії. Але таке зібрання, якщо не брати до уваги мерзенного, підступного характеру цього заходу, аж ніяк не стане переконливим свідченням, що уможливить об’єктивну оцінку терапевтичної ефективності аналізу. Аналітична терапія, як ви знаєте, ще молода; мине довгий час, перше ніж буде вироблена її техніка, а це можливе тільки в процесі праці завдяки дедалі більшому досвіду. Внаслідок значних труднощів викладу матеріалу лікар — початківець у психоаналізі більшою мірою, ніж будь-який інший медичний фахівець, залежить від власної спроможності до розвитку, і за результатами перших років його роботи не можна оцінювати можливих досягнень аналітичної терапії.