Зиґмунд Фройд - Вступ до психоаналізу

Поки що йшлося про досвід. Він показав нам, що, відмовившись від прямого навіювання, ми не втратили чогось незамінного. Але тепер додаймо до фактів іще трохи розважань. Застосування гіпнотичної терапії вимагає і від пацієнта, і від лікаря лише невеликих зусиль. Така терапія напрочуд узго­джується з поширеними серед більшості лікарів поглядами на неврози. Лікар каже невротикові: «У вас немає нічого серйозного, це просто нерви, тому я за кілька хвилин кількома словами розвію всі ваші труднощі». Але це суперечить нашим уявленням про енергію: як можна невеликими зусиллями зрушити величезний тягар, якщо безпосередньо братися до діла, не використавши належних допоміжних засобів? Поки всі обставини лишаються більш-менш однакові, досвід навчає нас, що при неврозах таке штукарство не вдається. Я знаю, що цей аргумент не бездоганний: адже є така річ, як «миттєве зцілення».

Зіпершись на знання, які ми здобули з психоаналізу, різницю між гіпнотичним і психоаналітичним навіюванням можна описати так: гіпнотична терапія намагається щось приховати й забілити в психічному житті, аналітична — щось розкрити й усунути. Перша працює як косметика, друга — як хірургія. Перша використовує сугестію, щоб заборонити симптом, посилює згнічення, проте не змінює процесів, які призвели до утворення симптомів. Аналітична терапія бере глибше, доходить до самого коріння, до конфлікту, з якого походять симптоми, і використовує сугестію тільки для зміни результату цього конфлікту. Гіпнотична терапія лишає пацієнта бездіяльним і незмінним, — отже, й не менш безборонним супроти всякого нового приводу до захворювання, аналітичне лікування і від лікаря, і від пацієнта вимагає великих зусиль, потрібних для подолання внутрішнього опору. Коли подолати опір, психічне життя пацієнта змінюється назавжди, піднімається на вищий ступінь розвитку і зостається захищеним від можливості захворіти в майбутньому. Подолання опору — найістотніше в аналітичній терапії; цю роботу має здійснити хворий, і лікар уможливлює її з допомогою так званої виховної суге­стії. Можна з цілковитим правом стверджувати, що пси­хоаналітичне лікування — це своєрідне перевиховання.

Сподіваюсь, ви тепер уже зрозуміли, в чому полягає різниця між нашим способом терапевтичної сугестії і тим єдиним способом, який можливий при гіпнотичній терапії. А завдяки тому, що ми простежили вплив сугестії і при явищах переносу, нам стала зрозуміла й дивовижна примхливість, притаманна гіпнотичній терапії, тоді як аналітична терапія у властивих їй межах цілком передбачувана. Застосовуючи гіпноз, ми залежимо від стану наявної в пацієнта здатності до переносу, проте на сам той стан ніяк не можемо вплинути. Перенос у загіпнотизованої особи може бути негативним або, як здебільшого й трапляється, амбівалентним; крім того, пацієнт може застерегтися від свого переносу, відповідно настроївшись, — цього всього ми не знаємо. В психоаналізі ми працюємо на самому переносі, розвіюємо те, що перешкоджає йому, готуємо собі інструмент, із яким працюватимемо. Таким чином з’являється можливість цілком по-новому скористатися силою сугестії, ми починаємо контролювати її, і пацієнт уже не може керувати власною сугестивністю, як йому заманеться, — ми самі, якщо він узагалі доступний впливові навіювань, скеровуємо його сугестивність.

А тепер ви скажете, що байдуже, як назвати рушійну силу аналізу — переносом чи навіюванням, бо й далі існує небезпека, що наш вплив на пацієнта може поставити під сумнів об’єктивність наших відкриттів. Те, що на користь терапії, шкодить дослідженню. Це заперечення найчастіше висувають проти психоаналізу, і, слід визнати, навіть коли воно необґрунтоване, його все ж не можна знехтувати як нерозумне. Якби воно було обґрунтованим, психоаналіз виявився б не чим іншим, як напрочуд добре замаскованим і надзвичайно ефективним способом сугестивного лікування, і ми б могли злегковажити всі його твердження про вплив життєвого досвіду, психічну динаміку та неусвідомлене. Так думає наш опонент; надто все, що пов’язане з важливістю сексуального досвіду, якщо не весь той досвід узагалі, ми нібито «втовкмачили» в голову пацієнтові, спершу виплекавши ті всі комбінації у власній розбещеній уяві. Ці звинувачення набагато легше можна спростувати завдяки свідченням спостережень, ніж із допомогою теорії. Той, хто сам провадив психоаналіз, не раз міг пересвідчитись, що навіяти щось пацієнтові таким способом — неможлива річ. Звичайно, зовсім не важко зробити його прихильником якоїсь теорії, таким чином давши йому нагоду поділити, можливо, хибні погляди свого лікаря. Пацієнт поводиться при цьому, як і будь-хто інший, як учень, але в такому разі ми впливаємо тільки на його розум, а не хворобу. Досягти вирішення конфлікту у хворого й подолати опір нам пощастить тільки тоді, коли наші вказівки щодо того, чого йому треба сподіватися, відповідатимуть тому, що справді є в ньому. А те, що в припущеннях лікаря виявилося хибним, відпаде під час самого аналізу, його треба буде відкликати й заступити чимсь правильним. Щоб уберегтися від минущих, спричинених навіюванням успіхів, слід застосовувати вкрай обережну техніку, але не буде великої біди й тоді, коли вони з’являться: адже ми не задовольняємось першим успіхом. Аналіз тільки тоді можна вважати за закінчений, коли прояснено всі темні місця даного випадку, заповнено всі прогалини пам’яті, відкрито всі приводи для згнічень. В успіхах, які з’являються надто рано, ми вбачаємо радше перешкоду, ніж сприяння аналітичній праці, і ці успіхи щезають, коли перенос, на який вони спираються, зникає. По суті, це вирішальна риса, яка відрізняє аналітичне лікування від суто сугестивного і звільняє аналітичні результати від підозри, ніби це лише успіхи навіювання. При будь-якому іншому способі сугестивного лікування перенос дбайливо зберігають і не чіпають його, а при аналітичному він сам стає об’єктом лікування і його розбивають в усіх розмаїтих формах його вияву. Наприкінці аналітичного лікування сам перенос має бути зруйнований, і якщо після того з’являється або зберігається успіх, він спирається не на сугестію, а на досягнуте з її допомогою подолання внутрішнього опору, на внутрішні зміни, які стались у пацієнта.