Барбара Шер - Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш

Якщо ви належите до категорії таких жінок або чоловіків, ваш страх виживання реальний. Страх залишитися самотнім стає пророцтвом, яке ви самі на себе накликаєте, якщо думаєте, що вам доведеться піти з дому або подати на розлучення, аби бути вільним іти до мети! Цей страх – не слабкість, яку можна подолати, зціпивши зуби та не переймаючись. Це сигнал виживання: «Ви не можете йти до мети без емоційної підтримки. Тому здобудьте її». Для цього потрібна певна стратегія. Наступний розділ розповість вам, як це зробити.

Багато жінок сьогодні говорять про повну підтримку своїх професійних прагнень, яку забезпечують їм інші жінки. Думаю, це правильно, але до певної міри. Поза всяким сумнівом, жінки можуть і повинні бути головною опорою одна для одної, особливо коли вони тільки починають змінювати старі ролі на нові цілі. Далі в цьому розділі я покажу вам формат, у якому можна ділитися з подругою підтримкою для досягнення мети, – формат, який також успішно можуть застосовувати чоловіки, не прирікаючи себе на самотню боротьбу.

Однак для жінок, які живуть із чоловіками і/або дітьми, саме ці люди дуже важливі й дорогі. Хоч якою сильною буде емоційна підтримка, що її дають подруги, нам також потрібні наші родини й кохані. Дуже сумно кидати їх і не менш сумно жити з ними в стані збройного перемир’я, захищаючи свої цілі та ображаючись на їхні вимоги. Ми справді хочемо, аби вони були на нашому боці. Проте не розуміємо, що вони також воліють бути нашими союзниками, якби тільки ми дали їм шанс. Ми ж почуваємося настільки винними й наляканими через те, що поставили себе на перше місце , що від самого початку готові до бою, не очікуючи нічого, крім неприємностей. А відомо: той, хто чекає на неприємності, зазвичай їх отримує.

А як щодо чоловіків, які кохають і намагаються зрозуміти жінок, котрі хочуть змінити своє життя? А також чоловіків ( та жінок), які бажали б звільнити свої таланти й захоплення, але відчувають свою відповідальність стосовно тих, хто від них фінансово залежить? Що робити вчителеві й поетові, який, перебуваючи в процесі розлучення, сказав мені: «Мені здавалося, що я маю жити й заробляти за двох»? Тепер нам відомо, що суворе розрізнення ролей годувальника / хранительки хатнього вогнища відповідно до статі гнітило багатьох чоловіків, так само як жінок. Але важко змінити поведінку, яка з дитинства означала «любов» – що б це не було: пара чистих шкарпеток чи регулярна зарплатня.

Ось кілька стратегій, розроблених за допомогою мого звичайного «наукового» прийому – методу спроб та помилок, – які допоможуть вам змінити ролі, не збожеволівши й не нашкодивши своїм стосункам.

Вирішивши організувати команди успіху для жінок, я з певною тривогою розповіла про це своєму чоловікові. Він насупився й сказав: «Мені це не подобається. Я не люблю, коли жінки працюють із жінками. Це мене непокоїть».

Я запанікувала.

«Що значить тобі не подобається? Як я можу продовжувати, якщо тобі це не подобається? Що мені тепер робити?»

Він подивився на мене, ніби я трохи несповна розуму, і сказав: «Та що завгодно!»

Я відповіла: «Як це – робити що завгодно? Ти ж будеш сердитись!»

Він сказав: «Ну то й що? Ти часто на мене сердишся, а я роблю те, що хочу! Звідки в мене така влада заважати тобі щось робити? Так, я сердитимусь. Річ у тім, що жінки, які працюють разом, мене нервують. Та я з цим упораюсь. Чому я повинен це одразу полюбити?»

І я подумала: «Так, він правий. Чому я так переполошилася?»

Мабуть, усередині майже кожного дорослого досі ховається маленька перелякана дитина. Ось чому ми ставимося до наших чоловіків і дружин, як до батьків. Ми даємо їм значно більше влади над собою, ніж будь-який дорослий справді має над іншим дорослим. Ми не приходимо додому, повідомляючи: «Привіт, я вирішила стати ветеринаром». Ми боїмося, що вони розсердяться. Тому натомість кажемо: «Можна мені стати ветеринаром? Будь ласка? Ти не проти? Ти й далі мене любитимеш?» А тоді, якщо не отримуємо повного, миттєвого, стовідсоткового схвалення, відчуваємо, ніби нас зупиняють. Ми говоримо: «Він не дозволить мені робити те, що я хочу» або «Вони змушують мене вибирати».

Я називаю це синдромом «Мені не дозволяють».

Якщо ви вважаєте, що хтось не дасть вам займатися тим, чим ви хочете, подивіться на себе ще раз. Тому що вас не можуть зупинити . Вам не чотири роки, і ці люди – не ваші батьки. Вони просто люди, й вони налякані. Ті, хто любить вас, у кращому випадку матимуть подвійні почуття стосовно змін, які ви збираєтеся принести в їхнє життя. Усе було так гарно й безпечно, їх усе влаштовувало, а неминучі зміни змушують їх хвилюватися!