Барбара Шер - Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш

Припустімо, ви подбали про сигнали виживання № 1 і № 2. (Є ще третій потужний тип страху виживання – страх самотності, про який ми поговоримо окремо, оскільки ви не можете впоратися з ним самі.) Усе, що лишається, – останній бар’єр, а саме страх сцени. Вам треба впоратись із ним один раз, і ви почуватиметесь упевнено й безпечно. Наступні чотири поради допоможуть вам це зробити.

Якщо ви налякані перед тим, як зробити важливий крок, не боріться з цим страхом. Дозвольте собі боятися. Це природна реакція вашого організму на щось нове й непевне, і її мета – налаштувати вас на пік готовності, а не паралізувати ваші дії. На останнє здатний лише страх такого страху, а не сам страх.

Важкі часи – це день або година перед тим, як ви почнете діяти. Це момент, коли з’являються всі очевидні фізичні симптоми страху. Здається, у вас от-от почнеться серцевий напад або ви не встигнете добігти до туалету. Але насправді ви просто перебуваєте в очікуванні: енергія готовності набирає обертів, але не знаходить виходу. Тому дайте їй цей вихід. Рухайтеся. Крокуйте кімнатою, стукайте кулаком у стіну, рвіть папір на дрібні клаптики, тремтіть, танцюйте. Галасуйте. Стогніть, скаржтеся, бурчіть, лайтеся, кричіть і плачте. Я ніколи не розуміла, чому нас учили, що ми маємо поводитись, як «справжні дорослі», за таких обставин. Обійдемося зараз без цього. Якщо ви збираєтеся робити складні та дійсно лячні дорослі речі, які підходять саме вам, цього достатньо. Вам не треба при цьому ще й поводитись, як дорослий. У вас є право діяти, як маленька дитина, – до того моменту, коли ви зайдете в ті заповітні двері або голос на іншому кінці дроту скаже: «Алло?»

Авжеж, ви не можете дозволити собі розклеїтися «на сцені». Поганий настрій у бою – це розкіш для невдах. Тому розкисайте заздалегідь – і потім! Закатайте істерику за лаштунками перед виходом на сцену – це додасть енергії. Коли ж опинитесь у світлі рампи, поводьтеся професійно. Коли вистава скінчиться, можете дозволити собі втратити контроль. Це буде своєрідна нагорода – полегшення, якого можна прагнути й чекати під час виступу. Мінімізуйте героїзм. Прибережіть його для ситуації, де він справді необхідний, – моменту безпосередніх дій.

Коли настане час і ваша рука торкнеться ручки дверей або ви гойдатиметеся на краю трампліна десятиметрової вишки, дотримуйтесь одного простого правила:

РОБІТЬ ЩОСЬ ПРАВИЛЬНО АБО НЕПРАВИЛЬНО, АЛЕ РОБІТЬ.

Міцно заплющте очі і стрибайте. Бо тоді трапиться диво. Ваша увага переміститься з вас самого, вашого хвилювання та уявної некомпетентності на першочергове завдання цієї миті.

Проблема із суперечкою «сумніви в собі проти впевненості у власних силах» полягає в тому, що ви постійно думаєте про себе. Можливо, ви помітили, що в час, коли почуваєтеся чудово, дуже мало про себе думаєте. Ви наче тло свідомості, а не об’єкт на передньому плані. Ви зосереджуєте увагу на собі тільки коли вам погано. Тоді, звичайно, ви нічого іншого не бачите. Важко позбутися тривоги: «Що зі мною не так? Чому я пригнічений / наляканий?»

Інсайт-терапія [49] Інсайт-терапія – вид лікування, заснованого на спілкуванні психотерапевта з пацієнтом, яке допомагає людям зрозуміти й виражати свої почуття, мотивації, страхи та бажання, позбувшись стереотипів мислення та неефективної поведінки. Найдавнішою формою інсайт-терапії є психоаналіз З. Фройда. серйозно ставиться до цих питань і шукає відповідей у вашому минулому. Це захопливий процес, який допомагає вам почуватися краще, але не обов’язково стимулює діяти. Натомість «терапія дій» говорить: «Ви людина – ось і все, що з вами не так. Ви сповнені змішаних почуттів та нерозв’язаних конфліктів. Що це означає? А те, що у вас є завдання, яке треба виконувати. До роботи!» Найсмішніше, що в ту мить, як ви переключите увагу з нерозв’язної проблеми всередині себе на проблему, яку можна розв’язати і яка перебуває прямо перед вами, ви відчуєте приплив енергії та полегшення. Згодом усвідомлення того, чого ви досягли за одну годину, матиме кращий лікувальний ефект, ніж десять годин самоаналізу.

«Так, але що як я зроблю жахливу помилку? Що як я зазнаю невдачі?»

Ну й що з того? Що в цьому такого страшного?

Багато дорослих людей уважають, що один провал, невдача чи помилка є ознакою повної поразки та власної нікчемності. Але подивіться на дитину, яка вчиться ходити! Їй доведеться впасти мінімум сто разів, доки вона оволодіє цим мистецтвом, й інстинктивно вона про це знає. Погляньте, що робить будь-який однорічний малюк, коли падає. Спочатку плаче – не стільки від болю, скільки від нетерпіння та гніву. Далі повзе до ніжки найближчого стільця, піднімається, тримаючись ручками, і пробує знову. Якби ця дитина здалась, один раз упавши, вона б ніколи не навчилася ходити. І це прекрасний зразок для будь-якого навчання.