Франка Паріанен - Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя

Насправді ж реакцій значно більше. Наші гормони неможливо звести до кількох заготовлених наперед еволюційних подразнень. (Окситоцин ще раз, але тепер уже з більшою наполегливістю, вказує на фото немовляти.) Коли тестостерон пробуджує наш інтерес до статусних речей, він точно не опирається на те, що було в тренді шість мільйонів років тому (наприклад, на сексуальне кам’яне рубило). Натомість тестосторен показує на актуальні ознаки. («Нагадай-но ще раз, чому люди вважають нас мудрішими, коли ми так багато грошей витрачаємо на придбання годинника».) Якщо ж ваш мозок не реагує на тупі асоціації, то й тестостерон на них не ведеться. (Тестостерон каже: «Було б круто, якби до цього годинника продавали ще спеціальний пристрій, щоб його заводити».)

Якщо ж глибше простежити такі зв’язки, то можна виявити, що вони ведуть до гормонів, які, на перший погляд, взагалі не мають нічого з ними спільного. (Кортизол занурюється з Джульєтте у ванну з піною й насолоджується малою кількістю подразників – життя гормону стресу часом таке стресове.)

Оскільки ж усе, як завжди, взаємопов’язане, то не можна стверджувати, що гормони не відіграють жодної ролі, коли мозок вибудовує шляхи й шукає засобів досягнення цілей. Адже при цьому і ми, і наші гормони покладаємося на ту саму прадавню з погляду еволюції систему дофаміну, яка навіть червам підказує, куди копати тунель.

Оскільки це явище універсальне, ми маємо змогу дізнатися безліч інформації про наші рушійні сили, якщо будемо йти по мишачих слідах. Почнімо з питання – для чого нам жити?

Кажуть, що «завтра» – це магічне місце, де поховано 90 відсотків людської мотивації та продуктивності. Це, звісно ж, неправда. Насправді наша мотивація ховається в одному маленькому, непримітному місці під назвою nucleus accumbens (прилегле ядро) 43. Звучить не менш магічно, якщо при цьому змахнути чарівною паличкою. Ми виявили нашу мотивацію у 1953 році, а тоді, найімовірніше, втратили її в якийсь вечір неділі (відомий як «мить, коли ми усвідомлюємо, що таки не підемо цього тижня у спортзал»). 1953 рік – бо саме тоді двоє вчених приєднали до nucleus accumbens миші два електроди й змусили його заіскритися. Мотивація – бо nucleus accumbens – це те місце, куди прибуває дофамін, а кращого рушія немає. У мозку ж бо треба все переводити. Світло і звук – в електричний струм, інформацію – в хімічні сигнали, а наші бажання – у дофамін.

Якщо ж дати миші можливість самій вмикати електроди, то вони натискатиме на важіль тисячі разів на секунду так, начебто для неї «завтра» не настане. А в інші дні – вона раз за разом повертатиметься до того місця, де востаннє бачила вимикач. Немов одуріла сільська молодь до супермаркету Aldi .

– Навіщо ми тут стовбичимо? – запитує спантеличений мозок.

Це мишачий мозок. Дофамін гортає атлас стежок, але не може знайти жодного зв’язку хоча б з якоюсь вихідною точкою.

– Гадки не маю. Але тут позначено, що це «цілеспрямована поведінка».

Мозок з іще більшою розгубленістю вдивляється у пустир, що підозріло нагадує Бранденбурґ [25] Земля Бранденбурґ ландшафтно розмаїта. На ній розташовані 15 природозаповідних зон, серед яких і Ліберозька пустеля – найбільша пустеля Німеччини, відома як «малий Сибір». .

– Цілеспрямована?.. Але ж де ціль ?

– Ох…

Кому вдається збудити наше прилегле ядро, той одразу ж завойовує нашу симпатію з негайною готовністю до дій: «з’їсти шоколадний батончик» – дивно, але із таким завданням ми ніколи не зволікаємо. Так само, як і з усім іншим, що наш мозок визнав приємним.

Nucleus accumbens може активувати ділянка мозку, яка, власне , для цього й передбачена: Ventral Tegmental Area – VTA [26] Вентральна частина покришки – ключова компонента «системи винагороди» мозку. До 65 відсотків нейронів VTA – дофамінергічні нейрони. . Це одна з тих небагатьох ділянок, що виробляють дофамін. Така здатність обмежена приблизно 400 000 нейронів, а якщо врахувати, що весь мозок складається з приблизно 86 мільярдів нейронів, то це справді мало. Якщо прирівняти всі інші нейрони до населення нашої планети, то нейрони, що продукують дофамін, будуть завбільшки як містечко Бад-Кройцнах [27] Станом на 31 грудня 2017 року кількість населення цього німецького міста становила 50 484 мешканці. . І ось погляди цілого світу раптом линуть до цього… скажімо так… «міста», бо саме від нього залежить, розвиватиметься світова спільнота чи ні. Можете сприймати буквально. Дофамінергічні нейрони дають поштовх рухам тіла (те, чого бракує при хворобі Паркінсона) і водночас підштовхують до всього, чим ми займаємося. Адже дофамін утворює основу навчального процесу. Він каже, що нам робити, а за що краще й не братися. Немов невтомний спортивний коментатор, він обговорює ваше життя й кричить: «Ну ж бо! Ну-бо! Ну-бо! Ну-бо!!!», коли ви, знову ж таки метафорично, опиняєтеся перед воротами (якщо бути реалістами, то перед столом для настільного футболу). Дофамін радіє, коли ви забиваєте, й обурюється, якщо не виправдовуєте його прогнозів. Але передусім – він занотовує собі результат. Жодного тиску.