Джевін Вест - Феєрична фігня! Високе мистецтво скепсису у світі повної маячні

• « McDonald's винайшов “вила для бургерів” і поставив на вуха весь інтернет» ( HuffPost )

Те, що кажуть, стає цікавішим за те, що трапилося.

Усі ці абищиці й дрібниці не просто опускають планку громадської дискусії, а й відкривають шлях маячні. Неприкрашеної правди вже замало. На цьому майданчику прямо подана інформація програє.

Винахід друкарського верстата врізноманітнив книжковий світ. Завдяки постанню кабельного телебачення люди змогли вибирати спеціалізовані медіаресурси, що відповідали їхньому світогляду. До 1987 року Федеральна комісія зв’язку США керувалася доктриною справедливості й прагнула забезпечувати врівноважене висвітлення суперечливих питань у випусках новин. За часів президентства Рональда Рейґана доктрину скасували. На родючому ґрунті цілодобового новинного циклу росли нові кабельні інформканали – кожен зі своєю політичною перспективою. За останні двадцять років чільні американські новини надзвичайно політизувалися. Поданий нижче графік ілюструє розбіжні ідеологічні позиції трьох чільних кабельних новинних каналів, виснувані з транскриптів їхніх програм.

У мережі можна побачити те саме, тільки чіткіше. Навіть мейнстримні майданчики публікують новини з певним ідеологічним ухилом. Ми ізольовані в окремих герметичних світах. Компанії на зразок Breitbart News Network i The Other 98 % пішли на крок далі й почали робити так звані гіперангажовані новини. У їхній основі лежать факти, але пропущені крізь таке дрібне ідеологічне сито, що там часто трапляється відверта неправда.

Видавці штампують ангажовані й гіперангажовані матеріали, бо їм це вигідно. Соцмережі люблять чітку ангажованість. Її ширять частіше, ніж мейнстримні новини. На неї частіше клікають. Поглиблення ідеологічних тріщин стало прибутковою справою.

Професорка з МІТ Джудіт Донат спостерегла, що люди часто говорять про себе, навіть коли буцімто обговорюють щось інше. Наприклад, я увійшов на Facebook і поширив неправдиву (ба навіть абсурдну) статтю про те, що в шлейфах від літаків містяться ендорфіноруйнівні сполуки, які розсіюють злісні ліберали, охочі знизити рівень тестостерону американської молоді. Переконати вас у цих побрехеньках про шлейфи – справа другорядна. Найбільше мені хочеться повідомити світові про власні політичні вподобання. Поширення такої статті сигналізує, що я один із тих, хто вірить у теорії змови й підозріливо ставиться до американського «ліберального порядку». Якщо моя мета саме така, мені байдуже, правдива та стаття чи ні. Може, я її й не читав. Може, мені байдуже, чи прочитаєте її ви. Я просто хочу, щоб ви знали, що я такий самий, як і ви, простий хлопець у шапочці з фольги.

Суть, отже, у самому сигналі. Якщо я поділюся матеріалом про те, як податкове управління розслідує бізнес Дональда Трампа перед виборами 2016 року, це мало що скаже про мої політичні симпатії. Однак якщо мій матеріал буде про те, як Дональд Трамп продав монумент Вашингтона російському олігарху, усі одразу зрозуміють: я ненавиджу Трампа, і сила моєї політичної ангажованості здатна заглушити сигнал недовіри під час читання матеріалів про Трампову зраду.

Відкриття професорки Донат ґрунтується на усталених традиціях царини, відомої як теорія комунікації. Ми часто трактуємо комунікацію як просте передання інформації від відправника до отримувача – утім, таке трактування нехтує другим, ширшим соціальним її аспектом, уповні виявленим у латинському предкові communicare – «ділитися, робити спільним».

Комунікація – це вибудування, зміцнення й прославлення спільного світобачення. Зрозумілий приклад – служба Божа чи навіть наперед визначена впорядкованість нічних випусків новин. Комунікація в соцмережах виконує аналогічні завдання – створює й структурує спільноти. Надсилаючи твіт, створюючи допис у фейсбуці чи завантажуючи фото в інстаграм, ми підтверджуємо відданість цінностям і переконанням конкретної онлайн-спільноти. Відгукуючись, спільнота підтверджує свої цінності й переконання через лайки, шери, коменти й ретвіти.

Засліплений, занурений у воду, я кричу: «Марко!» Якщо я крикнув там, де треба, моя мережа френдів одностайно й підбадьорливо закричить: «Поло! Поло! Поло!» Завдання завсідників соцмереж – не тільки й не стільки ділитися новою інформацією, а передусім налагоджувати та зміцнювати контакти. Це небезпечний процес: суспільна дискусія в ньому остаточно дробиться на окремі фрагменти. Людям припадають до душі племінні епістемології, де правда ґрунтується вже не на фактах та емпіричних спостереженнях, а на особі того, хто її каже, і відповідності повідомлення колективному світогляду.