Майкл Крайтон - Загублений світ

— Думаєш, це колись може статися? — спитала Гардінг. — Що ці, гм, тварини знову з’являться?

— Ні,— сказав Малкольм. — Я абсолютно впевнений, що цього ніколи не буде.

— Звучить обнадійливо.

Він похитав головою і незграбно заліз у машину, посунувши свою хвору ногу. Гардінг сіла поруч. Він глянув на неї і повернув ключ у замку запалювання. Вони поїхали назад до інституту.

Наступного дня вона повернулася до Африки. Протягом наступних півтора року вона постійно дізнавалася про підготовку експедиції. Левін діставав її по телефону запитаннями про правила польових досліджень або покришки для транспорту, або про кращий анестетик для диких тварин. Іноді їй дзвонив Док Торн, який будував машини. Зазвичай він говорив стривожено.

Від Малкольма не було звісток, хоча на день народження він надіслав їй листівку. Вона прийшла із запізненням на місяць. На звороті було написано: «З днем народження. Радій, що ти не з ним. В мене від нього голова обертом іде».

Денне світло згасало. Гвинтокрил летів низько над узбережжям, за лінією, де густі джунглі стикалися з пляжем. Останнє з рибальських сіл промайнуло під ними 10 хвилин тому. Тепер було видно лише непролазні костариканські джунглі, мангрові болота і милі пустельного піску. Сидячи позаду пілота, Марті Ґутьєррес визирав з вікна, дивлячись, як берегова лінія проноситься повз. У цих місцях не було навіть доріг, — або принаймні Ґутьєррес не міг їх побачити.

Ґутьєррес був бородатим спокійним 36-річним американцем, який останні 8 років прожив у Коста-Риці. Спочатку він приїхав вивчати видоутворення туканів у тропіках, але залишився працювати консультантом у «Резерва Біологіка де Карара» — національному парку на півночі. Він натиснув на радіомікрофон і сказав пілоту:

— Ще далеко?

— П’ять хвилин, сеньйоре Ґутьєррес.

Ґутьєррес повернувся і сказав:

— Це буде недовго.

Але високий чоловік, який сидів, скрутившись на задньому сидінні, не відповів або не зрозумів, що до нього звертаються. Він просто сидів, поклавши руку на підборіддя, і похмуро дивився в вікно.

На Ричардові Левіні були полинялі від сонця штани кольору хакі, а з голови звисав австралійський капелюх з широкими крисами. На шиї висів потертий бінокль. Але незважаючи на свій потріпаний вигляд, він був утіленням наукового інтересу. За окулярами у сталевій оправі ховалися різкі риси обличчя; він напружено і критично дивився у вікно.

— Що це за місце?

— Воно називається Рохас.

— То ми вже далеко на півдні?

— Так. Лише за 50 миль від кордону з Панамою.

Левін вдивлявся у джунглі.

— Я не бачу жодних доріг, — сказав він. — Хто виявив цю знахідку?

— Пара туристів, — відповів Ґутьєррес. — Вони пливли човном і пристали до берега.

— Коли це було?

— Учора. Вони лише глянули на це і щодуху дременули геть.

Левін кивнув. Зі своїми довгими руками, складеними під підборіддям, він був схожий на богомола. Це було його прізвисько в аспірантурі; почасти через зовнішність, а почасти через схильність відкушувати голову будь-кому, хто з ним не згоден.

— Ти вже був раніше у Коста-Риці? — спитав Ґутьєррес.

— Ні, вперше, — відповів Левін, а потім роздратовано махнув рукою, ніби йому не хотілося, щоб його турбували такими дріб’язковими розмовами.

Ґутьєррес посміхнувся. За всі ці роки Левін зовсім не змінився. Він все ще був одним із найблискучіших людей у науці і викликав найбільше роздратування. Вони разом вчилися у аспірантурі Єльського університету, доки Левін не кинув докторську програму, щоб отримати ступінь із порівняльної зоології. Левін оголосив, що його не цікавлять сучасні польові дослідження, які так приваблюють Ґутьєрреса. З властивим йому презирством він якось назвав роботу Ґутьєрреса «збиранням посліду папуг з усього світу».

Правда полягала в тому, що блискучого і примхливого Левіна тягнуло у минуле — до світу, якого більше не існувало. І він вивчав цей світ дедалі інтенсивніше. Він був відомий своєю фотографічною пам’яттю, зарозумілістю, гострим язиком і неприхованим задоволенням, яке отримував, вказуючи на помилки колег. Як сказав один з них: «Левін ніколи не забуває про кістки і вам не дасть про них забути».