Богдан Лепкий - Крутіж

І чотирьом хлопцям треба якогось лаха на хребет і шаблі якоїсь до боку й коня, бо шляхтичі вони, та ще й не будь-які! По мамі з сенаторського коліна. Не було місця для Валька в батьківській хаті, хай собі йде! Він найстарший, хай собі раду дає!

І Валько пішов. На двір одного вельможі попав, бо був високого зросту й силу мав, як молодий Самсон.

Та що ж? Гнучкої шиї Бог йому не дав. Валько душею кривити не вмів. Правду в очі різав, а люди правди не люблять. Не злюбили і його, а він не любив їх. Нікого. Жінки насміхалися з Валька, а він сміявся з усіх і кусав, як та оса. Навіть свого пана не пощадив. За те й вилетів від нього. Добре, що живим і лиш покаліченим трохи. На тілі, бо душу виніс цілу, таку, як її сотворив Бог.

Пішов Валько з тим, що прийшов, тільки дещо двірської огляди набрався й пізнав світ. Ой, пізнав він його! Та не з доброго боку.

Тоді то й личину на себе натягнув. Бо мусив. Бачив, що без того жити не мож. Згодом до другого пана попав. Але й тут не інакше. Фальш, кривда, облуда. Кривди стерпіти не міг. За покривдженими в обороні ставав. Навіть бився. Кілька шрамів донині на тілі своїм носить (одиноке добро, якого дослужився).

Замішаний в омеляницьку трагедію, став на боці тяжко покривджених Станішевських, виступав проти «рудої собаки» Ліневського й цілої тічні тих песиголовців, що з Ліневським тримали, аж на Тетері скінчивши, і таких собі ворогів придбав, що іншого нічого не залишалось, як тільки тікати на Січ. От там то він і з Хмельницьким стрінувся. З ним у походи ходив. Але бідний, обдертий і не скорий на воєнні добичі, а до того ще й м’якосердний ізроду, не висунувся вперед.

Хоча рубака першої міри, сміливий, як чортяка, хитрий, як Одіссей, а сильний, як Голіаф, не то що полку, а й навіть сотні не дістав. Хоч яке лицарське діло зробив, люди того поважно не брали. Все з насмішками про пана Босого говорили.

А він не сердився. Життя поблажувать навчило. І прощать. Прощав.

Деякий час із сотнею у Суботові стояв. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний, до гетьманського двору наблизився. У покоях бував.

Інший на його місці був би подбав про себе. Раз і другий натякнув би про свою кривду, сказав би, що менше гідні товариші вже сотникують, а Босаковський мовчав. Ніколи про себе навіть словечком не писнув.

Зате до гетьманських дітей прив`язався, до обох дівчат, зокрема до молодшої Олени-Степаниди.

А вона також «смішного Валька» полюбила. Смішного!

Нераз слухала його жартів, пильно дивилася в його очі й навіть, тягнула за вус. «А чого в тебе такий вус, як повісмо?» — питала.

Але не сміялася ніколи. Казав би ти, ця дитина сміятися не вміє.

А потім гетьманові доні підхопилися, повіддавалися. Старша за Данила Виговського, молодша за Івана Нечая пішла, а «смішний Валько» також із Суботова пішов. З новою раною. Але тим разом не на тілі, а на душі. Сміхом її гоїв.

І гоїть, і вигоює донині, і загоїти не може...

Ледве чутний, далекий тупіт кінських копит розбудив Босаковського з задуми.

«Мабуть, вертається Фтерапонт», — погадав собі і пішов йому назустріч.

— Хто йде? — спитав.

— Фтерапонт Безрідний.

— Гаразд. Зажди. Я йду до тебе. Не треба полковниці будить. Хай спить.

Фтерапонт коня за поводи тримав. І він, і кінь заболочені були по вуха.

Босаковський протягнув до Фтерапонта свою долоню:

— Спасибі, що вернувся. Ну, як же там?

— Усе гаразд.

— То добре.

— Не дуже.

— Чому?

— Бо, собака, дівчину на лісничівку вивіз.

— А лісничівка ця що?

— Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не лісничівка, а панський замочок мисливський.

— Розумію. А залога яка?

— Невеличка. Декілька людей.

— Певних?

— Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба грошей.

— Багато?

— Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.

— Дістане.

— Наперед.

— Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.

— Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.

— А звідкіля ти мав гроші? — здивувався Босаковський.

— Мав і виложив за вас. Думаю — віддасте?

— Авжеж... А люди ті які?

— Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою... й у Суботові до козаків пристануть. То самі парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.

— Коли?

— Завтрашньої ночі, бо нині зполудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею знюхався, проти Виговського йде.