Богдан Лепкий - Крутіж

Товариство сиділо, мов заворожене.

Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.

Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс тривожно шумів і як річка хвилями журилась.

— Гарно було! — зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. — Ще й як гарно було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер що?

— Колись ми, — нарікав другий, — слави лицарської добували, про наші діла сліпці пісень складали, а нині?

— Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.

— Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені, крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.

— Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш, щоб по-козацьки вмерти.

Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну долю.

Аж нараз найстарший з них гукнув:

— Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а може й ніколи.

— Підемо! Та пособимо їм у доброму ділі.

— Не дамо Богданової доньки ворогам на поталу!

І трьох колишніх козаків зірвалося на рівні ноги, як три орли, що засиділися на скелях.

— І справді, чому б то нам не йти? Діти нам у колисках не плачуть, а жінок ніхто не вкраде, бо старі.

І, звертаючись до Босаковського, додали:

— Не дивись, що ми старі, зате від молодших певніші. Підемо!

Селяни дорогу знали, як свою власну кишеню.

Без їх проводу нелегко було б нашій валці перебратися крізь болота, розкислі в осінню негоду, крізь ріки, що порозливалися широко, та крізь ліси й хащі, по яких тільки вовки та лисиці безпечно й певно ходили.

Вони знали і кожний брід, кожну греблю, кожний дірявий місток. Знали також, до якої корчми можна на попас вступити, а яку треба здалеку оминати, бо там усякий непевний народ із корчмарем у спілці на подорожніх змовляються. Не один несвідомий того не тільки коней та грошей позбувся, а й життя утратив.

В тих воєнних неспокійних часах життя людини втратило свою колишню вартість, совість заглухла, ніхто ні людського, ні Божого суду не боявся. Кожний дивився тільки, щоб кінці у воду добре заховати та щоб його за руки не схопили.

Отож наші подорожні не раз і не два мали нагоду переконатися, що їхні нові товариші щиро їм сприяють і до їхнього діла ставляться, як до свого. Всі вони на Нечаїху, мов на святиню яку, дивилися і насправді не було нікого, хто крові своєї в її обороні пощадив би. Ніяк вони не могли погодитися з гадкою, що рідна дитина великого гетьмана, вихована в такому добрі, у таких достатках, тиняється тепер без даху над головою. Кожної хвилини раді були привезти її до Чигирина або до Суботова, бо уявляли собі, що там їй найбезпечніше було б. Це ж батьківщина Олени і не повинно б там бути ні однієї душі неприхильної до неї.

На Бориса гляділи зі співчуттям. Кожний пригадував собі і свої молоді літа, свою колишню любов, а що Маруся була донею відомого сотника Богатька, то ж її доля лежала кожному на серці.

— Але ж бо погуляємо собі, козаче, на твому весіллю! — казали до Бориса. — Вип`ємо, як уже давно не пили, бо гадаємо, що не пожалуєш червінців на весілля.

— Я і життя не пожалував би для неї, — відповів засумований Борис, стискаючи руків`я шаблюки. Знав, що без бою своєї дівчини не дістане.

Та найбільше прислужилися селяни тим, що знали чимало людей у тутешніх сторонах та й люди їх знали.

Таким чином, не треба було витрачати дорогого часу на довгі переговори з мешканцями тих сіл, куди доводилось проходити.

Була глуха осіння північ, без місяця і зір, як нараз іздалеку десь на виднокрузі замайоріло декілька світел.

— Малин! — шепнув Фтерапонт, торкаючи Босаковського ліктем.

Босаковський з-під лоба подивився на нього.

— А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.

— Я більше не буду.

— Пам`ятай! А далеко ще до цього Малина?

— Таж не близько. Ми на горбику, тому вже його й видно, а їхати прийдеться ще зо дві години, бо дорога туди така погана й не дуже то безпечна. Всяка наволоч міська тут промишляє.

— Зо дві години кажеш. Гм... — і Босаковський задумався. — Слухай, хлопче!

— Слухаю, пане.

— А чи не добре було б, коли б ти так поскакав у той Малин та розвідався, де саме тепер Богатьківна. Може цьому кушніреві, що ти про нього згадував, дещо про неї відомо, або комусь іншому. Тоді ми й знали б, що і як нам робити. Скочиш?