Богдан Лепкий - Крутіж

— Якщо ви гадаєте, що на дурного попали, то я вам зараз покажу, що воно саме навпаки.

— Себто — ми дурні?

— Як гадаєте. Якщо ви не схочете по добру погодитися зі мною, то скажу вас пов`язати, як баранів, і заставниками повезу з собою. Я маю когось такого, що його на небезпеку виставляти не можу й не смію.

Селяни здивувалися.

— Маєте? А хто ж це такий?

— Хто? Тая жінка, що біля воза сидить.

— Жінка? — іскривилися. — Що ж це за цяця така?

— Полковника Нечая дружина, — різко відповів Босаковський.

Селяни, як обпарені, зірвалися.

— Олена?

— Еге ж.

— Покійного гетьмана молодша донька?

— Вона?

— А чому ж ви нам цього зразу не сказали, пане? Господи, покійного Хмеля донька! На простім возі, в убожестві? Чого ж це так?

— Дякуючи таким дурним головам, як ваші. Родина великого гетьмана в небезпеці, а ви, замість постояти за неї, як розбишаки засідаєте з ломаками при дорогах і спокійним людям ні проїзду, ні проходу не даєте. Погадайте собі, що було б, коли б ви так справді на нас напали були та вбили або покалічили полковницю?

— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша була б вина, не наша.

— А чия?

— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше! Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав би хто!

— Воно ще не пропало. Можете нас ще й тепер відпровадити, — відповів Босаковський.

— І відпровадимо, як же ж не відпровадити! А може вам чого треба, кажіть. Дамо. Нас іще дотепер Бог милував, не пограбували злі люди. Поділимося з вами. Такі гості, такі славні гості, Богданова донька! Боже ти наш! Великого гетьмана рідна дитина! А ведіть же нас до неї, хай побачимо, чи вона у свого батька вдалася!

Босаковський попровадив селян до Нечаїхи.

Несміливо віталися, хоч як вона хотіла ввічливою бути. Ще в батьковім дворі привикла була всякий народ гостити. Але її старша сестра Катерина вміла це куди краще від неї. З ким не побалакала, кожного причарувала до себе. Нечаїха це знала, але змінитися не годна була.

Селяни виправдовувалися, прохали прощення, каялися і раділи, що їм така честь припала рідну доню Хмельницького вітати.

— Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!

— Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, — перебив Босаковський.

— Та яка тут халепа, добродію!

— А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож поможіть ви нам.

— Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?

— Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, — відповів Босаковський, — маєте таких?

— Знайдуться.

— І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.

— І такі є.

— В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців вибирайте!

— І відважні знайдуться.

— Та щоб вірні були.

— Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не може! Невже ж ми дикуни, чи що?

Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.

— Тож вип`ємо за згоду та за мир добрий, щоб наші люди не жерлися, як голодні собаки.

— Вип`ємо, щоб ми всі одностайно на ворога стали, так як колись було.

— Та ще, — докінчив Босаковський, — щоб ви мені тих кілька слів простили, які я вам у злості сказав.

— Прощаємо зі щирої душі, — відповіли. — Прощаємо, але й ви нам простіть, що ми вас так погано привітали.

Босаковський налив спорий михайлик старого хуторянського меду від Усті й подав найстаршому. Та цей не хотів пити.

— Хай вони пригублять — звернувся у бік Нечаїхи. — Я під їх батьком у кількох боях бився! Боже, що то за чоловік був, а що за проводир! Сама сила й розум. Уже такого другого в Україні не буде. Куди, куди!

— Не буде, — притакнув, зітхаючи другий.

— Ой, не буде! — доповів третій і почав проказувати думу про жовтоводську битву.

Помело бандуру добув, настроїв і став супроводжати.

Старечий голос зразу дрижав, мов птах крилами бив, зриваючись до лету. Але з кожною фразою могутнів, кріпшав, набирав сили, наче б пригадував собі, яким був давніше.

Помело зразу також несміливо пальцями по струнах водив, не знаючи голосу співака. Але за хвилину вони познайомилися, зрозуміли себе, і наче два добрі приятелі, мандрували в недавнє минуле, таке дороге для них і таке величне, хоч грізне і криваве.