Богдан Лепкий - Крутіж

Так доїхали вони до якоїсь більшої річки. Босаковський сів на свого сухореброго, що за возом біг на припоні, і вишукував брід. Переправилися й уже щасливо на другім березі опинилися були, як нараз мряка стала підноситися, відкриваючи доволі широкий, привабливий для ока краєвид.

Побачили омшаники 4 4 стебники, де зимують бджоли в балках і кілька загород під лісом. Де-не-де їжилася посіріла, колись жовта стерня. Навіть забутий страхопуд, відбувши свою службу, гойдався і коливався на стовпі, вимахуючи безугарними руками й полохаючи птахів, яких уже не було, бо відлетіли.

Уцілілий шматок землі, недоторкнений війною, — аж дивно!

— Туди ви, мабуть, не проходили, — звернувся Босаковський до хлопця, що за черницею на хутір прокрадався.

— Ні, добродію, не проходили. Ми другого берега річки трималися, а туди на Малин дорога.

— А ти в Малині бував?

Парубок зам`явся.

— Доводилось.

— А знаєш тамошніх міщан?

— Декого. Ще як бурсаком до них заходив.

— То ти в академії учився?

— Років три.

— Ого! Аж три. А може і в комедіях участь брав?

— Чи раз.

— Видно по тобі. Недаремно ж ти так славно черницю удавав, мій пане.

— Мені все жінок доводилось удавати.

— Придалося, що?

— Не дуже, — всміхався хлопець.

— А за що ж тебе, чоловіче добрий, з академії прогнали?

— За жінку.

— Ага. А за чию?

— Та за дякову. За малинську дячиху.

— Ось який ти!

— Та я такий, як і інші: не гірший і не кращий, лиш вона чортова баба.

— Розумію: побили Хому за Яремину вину.

— Щось наче б так. Вередлива була. І те їй давай, і друге принеси, хоч із коліна вилупи, а щоб було.

— Розумію. Та вона тебе, значить, на слизьке загнала.

— Еге ж, але після останньої пригоди, на Уласовім хуторі...

— Ти вже поправишся, правда?

— Поправлюся, щоб я так здоровий був, що поправлюся, бо ви мене таки здорово побили.

— Не зашкодить. Спливе по тобі, синоньку, як по гусці вода.

— Сплине, але ж і боліло!

— На те, бач, і б`ють тіло, щоб воно боліло, та щоб удруге не кортіло.

— Удруге я не дурний.

— Чому б то ні!

— Богом живим клянусь, що вдруге з харцизами не піду, щоб вони мені золоті гори обіцяли.

— Поживемо, побачимо. А тепер ти мені про Малин розказуй, і тільки, чуєш, не бреши, бо я кумедій і лицедій не люблю. Як б’ю, то б’ю направду, то також не на жарт.

— Ви мені цього і не згадуйте, — сам бачу.

— Отож і відповідай на мої питання.

— Слухаю.

— Давно в Малині бував?

— Днів тому десять.

— Що робив там?

— В одного купця найнявся.

— Щоб послужити часок, роздивитися, де що стоїть, а тоді...

Тут Босаковський зробив злодійський знак рукою.

Хлопець понурив голову:

— І таке буває.

— То ти, значить, з тих, що в чепці родяться, а на посторонку гинуть.

— Пане мій! Хто з нас знає, яка його смерть чекає?

— Добре. А чи не чув ти про дівчину в Малині, що Марусею Богатьківною її звуть.

— Сотника Богатька дочка?

— Еге ж.

— Або мені позакладало, щоб я про таку красуню не чув. Не тільки чув, а й бачив.

— Де бачив?

— А в кушніра. Того, що її від харцизів відкупив.

— І тепер вона в нього?

— Ні, в одному дворі... Її, знаєте, (хлопець озирнувся та голос притишив), схопили, як то часом із гарними дівчатами буває...

— Кажи де?! — крикнув Босаковський. — Чому про це на хуторі нічого не згадував?

— Мишам у пивниці мав розказувати, чи кому?

Босаковський мовчав. Він ніби полину напився. Добре, що Борис не чув, бо з Петрусем балакав.

— А як тебе звуть? — спитав по хвилині.

— Ферапонтом.

— Гм. Так ти з духовних?

— Покійний батько дияконував. Та в молодому віці помер, а мати незабаром за ним пішла.

— Ферапонт — гарне ім`я.

— Смішне.

— А з роду ти як?

— Безрідний.

— Дивно.

— Діда дитиною знайшли, роду свого не затямив, тому й безрідний прозвали.

— А ти не брешеш?

— А чому ж би брехав?

— З привички.

— Буває, що й правду доводиться сказати.

— Тож уважай, добродію Ферапонте Безрідний, щоб ти мені правду казав, як батькові син рідний, а то будеш бідний, — зрозумів?

— Мене по голові били.

— Отож затям собі, що нам треба Марусю Богатьківну добути.

— Хоч із-під землі.

— Еге ж.

— Добудемо.

— Покажеш нам, де цей двір.

— Покажу.

— І на того дідьчого панка з нами підеш?

— На Фалдовського?..

І Ферапонт з радості аж підскочив.

— Хоча б і до пекла піду, наввипередки піду! Таж це він мене за дячиху так скривдив, бо сам, собака, до неї ходив. Підемо на Іродового сина, підемо і відіб’ємо Марусю, а його за шияку та на гілляку, бо досить уже лиха накоїв.