Богдан Лепкий - Крутіж

— То ти й про це провідав?

— Я, як провідую, то про все. Жаль тільки, що того пана до рук нам не дістати.

— Мені його не треба.

— Але мені!

— Ти до іншого разу підождеш.

— Не інакше.

— А як же ми дістанемося до тієї лісничівки?

— Знаю, де човни стоять. Перепливемо став.

— А Маруся?

— Чекати нас буде. Двері нам відчинить.

— Думаєте, легко піде?

— Мусить. І тяжче діло робиться, як треба.

— Правда твоя.

Світало. Крізь імлу бовваніли безлисті дерева, повівав вітрець і мокрий холод добирався до костей.

Босаковський витягнув із «преісподніх» пляшчину і потягнув з пів-кватирки, а тоді пляшку Фтерапонтові подав. Цей скривився.

— Не вдавай, хлопче, не вдавай. Бо, як правда, що ти в академії вчився, то й пити певне вмієш. З того там і починали науку. О, бачиш, як ти тягнеш, як смок. Доволі вже, доволі! Мені ще трохи на сніданок лиши! Так... А тепер ще одно. Я чоловік щирий і люблю щирих людей, а крутіїв ненавиджу. Якщо ти щиро гадаєш зо мною, то ще раз кажу — не пожалкуєш того. Виведу тебе в люди. Буває так, буває, що нині паливода, а завтра воєвода...

— Або возивода.

— Не перебивай. От навіщо далеко шукати, візьмім Брюховецького. Служкою у покійного гетьмана був, а нині на булаву зазіхає. Так і з тобою буде. Нині ти звичайний пиворіз, а може й горлоріз, чорти тебе знають, хто ти, а завтра серед гарних людей і сам покращати можеш. Та якби воно й не було, затям собі, що доки ми Марусі не добули, доти я тебе зі свого ока не спущу.

— З котрого?

— З обох, голубе, з обох. І коли б так, чого я тобі не бажаю, виявилося, що все те, що ти говориш, брехня, або, коли б показалося, що ти нас у засідку тягнеш, то насамперед я тебе... — і Босаковський завернув очима. — Не хочу навіть казати, що я тоді з тобою зробив би, — докінчив.

— Не зробите, ваша милосте, не зробите, бо я не дурний.

— Гадаєш?

— Знаю.

— Що?

— Знаю, що доскочити можна на службі в її милості, Олени Нечаїхи. Це ж Хмельницького донька.

— Рідна.

— Найрідніша.

— Як бачу, тебе дійсно по голові не били.

— Ні.

— Отож розбудимо табір, поснідаєш собі і лягай спати, але під возом. Там буде найбезпечніше для тебе і для нас.

— Гадаєш, я уже не був на возі і під возом? — відповів, здвигаючи раменами Фтерапонт. — Але думаю собі, що все-таки краще, зокрема для жінок, мати дах над головою. Тож поїдьмо у слобідку. Вона недалечко звідсіль.

— А люди там які?

— Виговського. Та ще як побачать полковницю, то щирим серцем нас приймуть.

Босаковський надумувався хвилину. А тоді:

— Нехай буде. Послухаю тебе.

І валка переїхала у слобідку.

Мисливський замочок, на якім приміщено Марусю Богатьківну, щоб її заховати від людей і зробити послушною для пана Фалдовського, стояв на невеличкому острові серед великого ставу. Став цей то розливався широким плесом, то губився у трощі й шуварах, щоб за ними знов блиснути срібним дзеркалом води. У його хвилях плюскалася сила-силенна всякої риби, а у трощі та в комишах виводилися гурми водної птиці. Рибалки цілими возами вивозили звідтіля рибу, а хлопці назбирували цілі коші качачих яєць. Одно й друге продавалося у місті за безцінь.

Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.

Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.

Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова 5 5 новий сніг , бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в «аптичці» горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як «вельможний пан» люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.

Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?