Весняні ігри в осінніх садах

Я провів голодними очима її опуклу сідничку, яка до болю нагадувала ту апетитну хмарку над Чортовою скелею, і відчув жахливий смуток, у долонях я ще зберігав ніжну прохолоду її білих пухких стегон, і цього було досить, аби продовжити обдзвонювання знайомих панночок, але подумалося, що два таких тяжких обломи за один день — достатня причина, щоб напитися, і звалив додому.

Вдома я згадав, що крім двох канапок не мав більше нічого в писку, але голоду не відчував, проте змусив себе з’їсти шматочок сиру, а потім піднявся в кабінет, упав у крісло-гойдалку й дозволив сутінкам поволі затоплювати себе. Світла я не вмикав, бо й так не збирався читати, але увімкнув музику, націдив із бутля вина й повільно цмулив, ліниво погойдуючись. Випиваючи пляшку доброго домашнього вина, я мовби підкоряюся йому, а воно, вливаючись у мене, відразу б’є в голову, запаморочує, відволікає, вино — найкращий співрозмовник, який вибовкує мені всі свої таємниці, смакує мене, я навіть відчуваю, як вино катуляє мене на своєму язику, перш ніж ковтнути, крапля за краплею я переливаюся в нього і думаю, думаю, а думки мої в міру випитого стають щораз світлішими й світлішими, врешті на високій хвилі щастя я засинаю, хоча вранці чекає мене болісне виринання зі сну й намагання змусити себе бодай щось робити. Замолоду з таких ситуацій виходиш значно легше, але коли тобі сорок, то почуваєшся, як фікус, якого несподівано виставили взимку на балкон.

2

З дитинства я звик до того, що найзатишнішою умовою мого існування є тиша й тінь, мені навіть пишеться значно краще, коли світло не надто яскраве. Бувало, що вдень я навіть зашторював вікна, і, коли я отак нагло втратив і тишу, і затінок водночас, то хоч-не-хоч, а запанікував. Від часу першого дзвінка з Америки мене стали переслідувати безглузді в своїй одноманітності сни, які доводилося щоранку струшувати з себе, мов пожовкле листя, я скидався на дерево, осіннє дерево з гніздами ворон і тривожним каркотом у голові, зі зграєю скулених ворон, що мокнуть під мжичкою випарів учорашнього вина, яке тепер скупчилося червоними хмарами десь між тім’ям та мозком і сіється, сіється на весь мій світ, який умістився в голові, світ, оповитий туманами і мрякою. Сни вимучували мене, зривали серед ночі, і я інколи, навпомацки вмикаючи світло, брав книжку й читав, поки сон мене знову не зморював. Мені снилося, що Христя приїхала і я хочу їй зателефонувати, але не можу пригадати номера телефону, я шукаю, шукаю цей номер, але в записнику чомусь бракує саме тієї найголовнішої сторінки. Я намагаюся його пригадати, дві-три перші цифри навіть досить чітко вимальовуються, і це вже неабиякий поступ, але наступні чомусь мені не даються, вислизають із пам’яті або з’являються у безлічі комбінацій, які я тут-таки й перевіряю, схвильовано прислухаючись до голосів на протилежному кінці дроту, намагаючись уловити щось знайоме. Врешті-решт я йду до її будинку, тиняюся довкола, вичікуючи, може, вона вийде. Чому я не можу просто увійти туди? Тому, що мені скажуть: її нема, вона не приїхала. Я в цьому певен і через те й надіюся тільки на телефонний дзвінок. Удень, коли батьки її на роботі, а вона сама з бабцею, є надія, що вона перша підніме слухавку. Але в мене немає номера. І мене охоплює розпач, жахливий розпач, мені хочеться кричати, і я навіть деколи кричу уві сні, а коли прокидаюся, то цей крик іще бринить мені у вухах. Я повертаюся від її будинку з нічим. І весь час те саме. Воно повторюється і повторюється з різними варіаціями, а вранці, пригадавши сон, я не можу збагнути цих своїх переживань, бо не відчуваю вже до неї нічого, крім образи. Вона мені не потрібна, і якби повернулася не у сні, а на яву, я б ніколи не намагався побачитися

з нею, але сни, очевидно, висвітлюють якийсь мій потаємний бік свідомості, десь глибоко в душі залишилося ностальгійне почуття до неї— там, у глибинах пам’яті, мабуть, я все ще її кохав.

У будинку ще довго залишалися її речі. Парфуми, помади, тіні, зубні щіточки, гребінці з вичесаним волоссям, ліки, взуття, купи манаття, майтки і колготи — все, що просякло її запахом, відбитками її пальців, її подихом. Я виносив їх у садок і спалював. Коли я дивився на полум’я, мені ввижалося, що я спалюю свою дружину, адже разом із тими речами згорало щось більше — тепло її тіла, дотики пальців, вуст. Жмут волосся, намотаного на щітку, спалахнув особливо радісно, вдаривши у ніс смородом. Мені здавалося, що сам я з кожним таким спаленням стаю дедалі чистішим і чистішим, проходячи чистилище перед тим, як потрапити в рай. Я розтягував це задоволення, хоча міг спалити геть усе одним жужмом, але оця поступовість давала мені змогу мовби й самому з кожною річчю горіти, пригадувати собі щось із нею пов’язане: де вона була куплена, коли була вбрана чи використана востаннє, а коли вперше. Отак поступово я стісував пам’ять про неї — стружка за стружкою, а вогонь реагував по-своєму на кожну річ, одну він хапав пожадливо і хтиво своїми мацаками і вмить ковтав, до іншої приглядався, заходив то з одного, то з іншого боку, облизував і при-цьмакував, як справжній гурман, і так поволі відгризав по кавалкові, смакуючи, а потім ще довго танцював на рештках, блимаючи безліччю іскр, а деколи він шипів та лютився і навіть гучно стріляв, збиваючи вгору віяло попелу й диму. Щоб задобрити його, я підкидав гілки і старі газети, але жодного разу він так не тішився, як тоді, коли я жбурляв йому рисунки, ескізи, олійну ляпанину, на яких була зображена її матінка — хижа сова з розчепіреними кігтями, ненаситним кривим дзьобом і пронизливими очима. Христя так часто малювала її зовсім не тому, що з палкої любові намагалася зафіксувати якнайбільше образів у найрозмаїтіших ракурсах, аби потім колись, по смерті старої, милуватися ними, насправді вона просто змушена була використовувала матінку як натурницю, вправляючись у малюванні портретів, бо та її стерегла, як діамант у королівській короні, і нікуди не випускала. На окремих малюнках матінка була зовсім гола, хоча ледве чи вона розбиралася перед донькою, щоб позувати наголяса, як позують фахові натурниці, це вже донька в уяві своїй роздягала матір догола, домислюючи окремі невидимі частини тіла. Цікаво, чи бачила стара ці акти? Гадаю, що ні, бо її могли б збісити такі натуралістичні зображення її потворності — обвислих філейок, випуклих шинок і тлустих полядвиць. Я вдоволено спостерігав за тим, як ці важкі клуби, масивні ляжки, об’ємні обвислі груди деформуються, видозмінюються, всихають від жару, як вони випинаються і надуваються, відтак тріскають, зі щілин вистрибують червоні язики, і тіло матінки чорніє, скручується, розсипається, а вогонь у захваті танцює, танцює, як дикий острів’янин, аж поки не заспокоїться, зосередившись на якомусь шматті, лише час до часу грайливо моргаючи мені своїм червоним оком, щоб я пригостив його ще якимсь мальовидлом. Але ні, я ці малюнки не спалюю за одним разом, я спалюю їх не більше як по одному, я виношу їх у садок урочисто, наче коронну страву, хвильку тримаю в руках, розглядаючи, а потім лагідно, мов паперового човника, опускаю у вогонь, і він якусь мить пливе, гойдається, тремтить на його хвилях, так ніби й вогонь не поспішає, а придивляється і вагається, перш ніж обхопити з усіх боків і знищити дотла.