Весняні ігри в осінніх садах

Я мав не надто великий вибір для того, щоб утриматися на поверхні. Якихось три можливості. Три можливості, кожна з яких вела в незнане, без жодного просвітку, кожна з яких манила по-своєму, і треба було неабиякої сили волі, аби зосередитися лише на одній. Я мусив вибирати поміж тим, чи а) вбрати слонячу шкіру, непробивний панцир і вдавати незворушного пройдисвіта, чи б) збожеволіти від надміру емоцій, перетворившись на безвольну тріску, якою грають хвилі, підкоритися обставинам і плисти за течією, весело метляючи хвостиком. Третя можливість була найгірша — в) спробувати стати добропорядним обивателем, нічим не вирізнятися, зібрати в одне ціле всі засоби мімікрії і злитися з навколишнім середовищем так, аби мене вже ніхто не зміг вирізнити. Я вибрав перше.

Але я мусив, я мусив сьогодні добратися до чиєїсь сіднич-ки — то був єдиний ефективний засіб від хандри, і от, коли я вже намірився обдзвонювати виписані телефони, до редакції зайшла дівчина в короткій спідничці, з далеко не худенькими і такими білими ногами, що я подумав, ніби вона все життя провела в темному підвалі без вікон, а сонце бачила лише в букварі. А що вона мала великі груди, які щокроку трусилися, а сама вона роззиралася за кимсь, то я прошептав подумки: давай, давай, неси мені свої скарби, я розшматую тебе просто на цьому редакційному столі, заваленому газетами і паперами, давай мені свої білі ноги, я їх покусаю до синців. Я ледве стримався, щоб знову не звернутися до Господа. О ні, подумалося, як на один день божевільних бажань забагато, цього разу стримайся. І я стримався, не зводячи з неї погляду, я просто таки жер її своїми голодними очима, готовий проковтнути без спецій і гарніру. Раптом погляд її впав на мене, і, коли вона усміхнулася й рушила в мій бік, я про всяк випадок ковзнув очима по її руках, чи не тримають вони Біблії або молитовника, аби ще раз спробувати настановити мене на шлях істинний, але ні, в руках вона тримала сумочку, хоча від цього мені легше не стало, бо жіночі сумочки можуть приховувати безліч цікавих речей, зокрема й молитовник або пістолет.

— Ви Юрій Винничук? — прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу.

Я кивнув і підвівся, щоб, коли вона почне в мене стріляти, встигнути сховатися під столом.

— Я маю до вас справу.

Це вже краще, ніж колупання стосовно сенсу життя, правда?

— Слухаю.

— Але... не тут... може, десь вийдемо?

Звичайно! Вийдемо! Ура! Але куди-куди-куди? Здаєтеся, є одна вільна кімната. Можливо, вона мала на увазі кав’ярню, але я рішучим кроком припровадив її до невеликого кабінету, і ми сіли біля столу.

—Я хотіла вам сказати, що захоплююся -вашими творами... — Далі вона висипала на мене цілу гору компліментів і лише після цього перейшла до справи. — Я хочу показати вам свої пое-е-езії.

зо

Вона так і сказала: «пое-е-езії». Тільки справжня поетеса здатна так вимовити це слово. Я уявив собі, як вона буде, скажімо, завтра, ну, в крайньому разі післязавтра, лежати піді мною і стогнати: «Гра-а-ай, мене, ми-и-илий, гра-а-ай!» Між її апетитними стегнами пролягла щілина завширшки з ребро моєї долоні: очевидно, на той випадок, якщо б я захотів пірнути під її спідничку. Ця щілина приковувала до себе всю мою увагу — ось де справжня поезія, а не в її торбинці, яку вона зараз розкрила, щоб вийняти грубого зошита (ну що ж, буває, що й геніальні поети записують свої вірші до ось таких зошитів), і почала читати, ледь завиваючи, чим скидалася на Белу Ахмадуліну, і зупинилася лише тоді, коли я, поклавши руку на її коліно, сказав:

— Цього досить, щоб я зрозумів, що ви талант (повна фіґня, жодної надії), ви тонко розумієте поезію (в поезії ти ні бум-бум, ні кукуріку), але іскру вашого таланту (яка там іскра?) треба ще роздмухувати (це все одно, що роздмухувати сухий пісок), треба його плекати (з таким самим успіхом можна плекати пеньок), — моя рука ковзнула трішки вище, здається, її не тільки тримали в підвалі, а ще й обкладали льодом, — я бачу, що з вас виросте цікава поетеса (блядь з тебе виросте!), але вами треба займатися (грати тебе треба, грати і слухати, чи дихаєш!!!).

І коли я вже пальцями ось-ось мав торкнутися її гарячої піпи, коли вже я кінчиками пальців, здавалося, намацав непокірні волосинки, які, мов перші проліски, пробилися крізь (сніжно-білі? блакитні? рожеві? салатові?) майточки, вона раптом шарпнулась, відкинула з гнівом мою руку і зойкнула:

— Перестаньте! Як ви можете?

На її очах з’явилися сльози, я подумав, що це сльози щастя, і пригорнув її. Але помилився: вона рішуче вирвалась і, кинувши на прощання: «Всі ви такі!», зникла за дверима.