Весняні ігри в осінніх садах

Я пообіцяв, хоч і мало в те вірив. Одне було певним — вона нізащо не бажала пасивно очікувати свого кінця. Могла сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі. Для усіх, хто її знав, вона виїхала до Америки.

Відтоді я став рахувати дні. Дні її життя. Вона не спадала мені з думки. А що, як вона ще мені зателефонує? Мені хотілося цього і водночас було боязко, я не уявляв собі, що вона могла б мені сказати або якими словами я б міг витлумачити свою поведінку, а найбільше я жахався того, що от вона з’явиться і скаже: «Я прийшла до тебе помирати». Рясний піт тоді зрошував мене, коли я намагався уявити собі це, але

з якоюсь мазохістською впертістю я уявляв її собі щодня, мордуючись цією божевільною сценою, яка завершувалася переважно тим, що я її не пускав до хати, вдавав, що мене нема вдома, вечорами я не запалював світла, приходив пізно і відразу вкладався спати. Чекання дзвінка від неї перетворилося на нав’язливу химеру, і хто б не задзвонив, рука моя зі слухавкою тремтіла. Одного разу дзвінок пролунав просто серед ночі. Я подумав, що дзвонить Христя з Америки, але коли підняв слухавку і сказав «Ало», то почув тільки тишу, крізь яку ледь-ледь пробивався чийсь несміливий подих, я проказав «Ало» ще кілька разів, але ніхто не відізвався, тоді я спитав: «Христя, це ти?» — і слухавку кинули. Мене охопив жах: а що, як то була Мар’яна? Минув якраз другий тиждень. Заснути я вже не міг. Я впав у крісло, налив вина і випив. Мені здалося, що я з цього крісла і не вставав, відтоді, як Христя задзвонила уперше. Я сидів і чекав невідомо чого: можливо, ще одного дзвінка, а можливо, віщого знаку. Так у кріслі я й заснув, а прокинувся від якогось дивного галасу, який мене спросоння неабияк налякав. Я розплющив очі й побачив, що вже світає, а по кімнаті літає якась мара і зойкає, я надів окуляри — то ластівка влетіла в розчинену кватирку і тепер шугала, описуючи кола по кімнаті, час до часу вдарялася в шиби, розпачливо зойкала

і знову починала ширяти. Я відчинив навстіж усі вікна і випустив її. Тепер я уже не мав сумніву, що вона померла.

Епілог

283

Винничук Ю.

В48 Весняні ігри в осінніх садах. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с.

ISBN 978-966-343-622-7.

У романі «Весняні ігри в осінніх садах» чільне місце посідає тема кохання і пристрасті, а надто пристрасті, що спонукає до самогубства.

Ця тема зумовлює й своєрідну композицію твору: навколо головного героя, письменника Юрка Винничука, групуються інші герої — його коханки.

Інтимне життя оповідача постає перед читачем голе, відверте, чуттєве — власне, таке, яким воно і є.

ББК 84.4УКР

Юрій Винничук — один із найвідоміших українських прозаїків.

Його книги викликають сплеск

читацьких емоцій і стають бестселерами. За романом «Діви ночі» знято фільм. Роман «Мальва Ланда» став «Книжкою року'2003», а роман «Весняні ігри в осінніх садах» 2005 року здобув премію «Книга року ВВС».

Невідомо, чи видасть Винничук на-гора щось заплутаніше, сміливіше, дотепніше, ніж «Весняні ігри в осінніх садах». Здається, далі нема вже куди розганятися. За поворотом одного сюжету з’являється інший, персонажі перешіптуються між собою: «Чи достатньо дивні й експресивні ми є, чи зваблює читача наш секс?» У літературі новоукраїнського періоду не було достатньо відвертого і водночас по-галицькому інтелігентного автора. ... Те, про що письменники, мабуть, завжди між собою лише говорять, Винничук наважується описувати.

Володимир Кіцелюк. «Дзеркало тижня»

2 ISBN 978-966-343-622-7

в осінніх садах

Автор цитує власний фантазійний роман «Мальва Ланда». (Прим, ред.)

Рот, вуста.

«Вавілон» — популярне львівське кафе на початку 1990-х років.

Так у Львові називають площу перед пам’ятником Т. Шевченкові, де звикли збиратися ортодоксальні партріоти.

Смур — депресія, смурити — впадати в депресію.