Весняні ігри в осінніх садах

— Ти куди? — спитав я.

Вона не відповіла. Підняла спідницю, зайшла у воду, присіла і стала митися.

І тут пролунав голос Чубая, що цитував мою поему «Ілаялі»:

Ось біжить моя сестра

сльозою з ока сумного спраги моєї притискаючи к серцю осиротіле каміння Вилітають ластів'ята з-поміж стегон її —

сімсот ластів’ят і всіх мучить спрага І пісня їхня терпкіша від терну ягід

і не знаходять вони притулку навіть під власною тінню

Ось та річка у якій ще ніхто не втонув

і вона висихає Ось тії хвилі в які сестра моя увійшла Ось тії води в яких мертве сім’я

вона виполіскувала Ось та ріка що наповнилася до краю Ось ті хвилі з яких не вийшла моя сестра Ось ті води в яких ожило мертве сімя Ось той місяць що в гурт його тихо скликає

і навчає азбуки

Усе повторюється, усе повторюється, усе вже написане, нічого нового, нічого нового, навіщо вона миється, який у цьому сенс, якщо зібралася померти, я згадав, що милася вона щоразу, навіть тоді, коли чинила це у сновидному стані, рухаючись, як манекен, сьогодні вдень вона милася вже цілком свідомо, але зараз, навіщо зараз, коли жити зосталося лічені хвилини, вимивати з себе моє сім я, адже коли робитимуть розтин, то й так виявлять, що перед смертю ми... ми... вона кохалася... що тут такого поганого, усі це робили, ось вона виходить із води, і Грицько дивиться на неї зачаровано, та він не зводив з неї ока увесь час, скільки вона була у воді, але мовчав, а тепер вона наближається босоніж по траві, виймає

з кулька светр, яким так і не скористалася, бо надто тепло, і витирається, і мовчить, потім розвішує светр на гіллі — що за безглуздя? — вбирає майточки, поправляє спідничку, сідає поруч і виймає з кишені флакона — коли вона встигла його туди сховати? — вона з ним не розлучалася, миючись, отже, не довіряє мені, і тут я нарешті усвідомлюю весь свій жах, бо я так і не зумів нічого розумного вигадати, я просто забув, що маю знайти вихід. Виходу нема. Вона розкручує накривку і, висипавши на долоню дві пігулки, простягає мені. Я чую, як б’ється моє серце — від хвилювання чи від випитого? Я вже достатньо п’яний. Я вже такий, що можу й проковтнути цю пігулку. Мені вже все по цимбалах. Я беру пігулку і дивлюся на неї, а вона двоїться мені в очах і пливе, пливе, Мар’яна усміхається через силу, бере келиха з вином, і я помічаю, що рука її тремтить, вона випиває до дна і просить наповнити ще, потім кладе пігулку на язик так, аби я бачив, клятий місяць усе старанно фіксує (небесний папараці, кому ти продаси ці світлини?), як назло, він уже випірнув із димових сувоїв; довкола так ясно, Мар’яна дивиться на мене очікувальним поглядом, і я роблю те саме — кладу пігулку на язик, перед тим встигнувши заковтнути слину і провести по його поверхні зубами, щоб він не був надто мокрим, і пігулка завчасу не розпустилася, а тоді одночасно ми запиваємо нашу смерть вином з тією лише різницею, що свою я ховаю під язик і не ковтаю, а непомітно впускаю назад у келих з вином. Хоча ні, це неправда, що непомітно, Мар’яна просто в цей момент відвертається і не дивиться на мене, вона дивиться кудись просто поперед себе, туди, де вигойдується човник Чубая, так, мовби бачить його насправді, вона не дивиться на мене, можливо, щоб не розчаруватись у мені, щоб дати мені змогу проробити всі мої маніпуляції... А місяць, врешті збагнувши свою підлу роль, пірнає у хмарки, і темрява нас радісно пеленає.

— Поцілуй мене, — каже Мар’яна, дивлячись перед себе.

Ще чого!!! Я стлумлюю в собі скрик, відкладаю келиха в траву, але так, аби він перехилився і вино разом з пігулкою виллялось. Тоді беру за горло пляшку вина і цмулю захланно.

— Поцілуй мене, — повторює Мар’яна, і я відчуваю, що її голос слабне, а сама вона відхиляється назад і спирається на лікті.

— Я хочу перед смертю напитися, як чіп.

— Поцілуй мене, — проказує вона уже зовсім тихо, а язичок її заплітається, і сама вона ледве через силу тримається на ліктях.

Я відкладаю пляшку і нахиляюся до неї, нахиляюся повільно, місяць знову випірнає і фотографує, і я бачу її примружені очі, напіврозкриті вуста, о Боже, вона вмирає, невже я її не поцілую, але у вустах її отрута, я обнімаю її і цілую, вона ще жива, вуста такі ж гарячі, і вона наперекір моїм підозрам навіть не намагається впорснути мені зі своїм язичком отруйної слини, вона лише напнула вуста, тугі, солодкі, я цілую їх весь у напрузі, що ось-ось вона таки зробить це, висуне язичка, але вона опадає безвільно в моїх руках, і очі її заплющуються. Дивовижний спокій на її обличчі вражає. Я не можу відвести від неї погляду. Я хочу сказати собі щось погане, щось образливе, вилаятися, але голова моя важка, голова моя безпросвітно тупа. Я п’ю шампан і дивлюся на воду. Над водою стелиться пухнастий туман, з туману вигулькує човен.