Весняні ігри в осінніх садах

А чого, власне, я протестую? З вершини літ саме отакі вечори й забави найвиразніше пригадуються — де пив, з ким пив, з ким кохався, і зовсім неможливо пригадати те, що мені видавалося найважливішим — сидіння за письмовим столом. Може, оце воно і є сенс життя — упіймати якнайбільше задоволень, маленьких радостей і втіх, побачити якнайбільше розкішниць наживо, а не в журналах, пережити безліч любовних романів, замішаних на скандалах, інтригах, дістати десяток разів по писку і щоразу від іншої, сплатити фальшиві аборти, вистрибнути з вікна в класичній ситуації «чоловік повернувся з відрядження», дістати по писку, але вже не від панни, а від суперника, прокинутися в ліжку зі страхоттям, закохуватися щовесни по самі вуха й усамітнюватися щоосені, зрозумівши, що то не було справжнє кохання, пити вино з дівчатами, з якими гарно п’ється і гарно розмовляється, і до того ж не намагатися їх вграти, валятися на морському пляжі в Болгарії чи Хорватії, цмулити вино й кохатися на піску, кохатися в морі з панною і нічим не перейматися, жити, як метелик, а потім якогось дня, коли тобі вже усього досить, востаннє пригубити найкращу квітку і спурхнути в ніщо. І тут я, власне, збагнув, що якраз і дійшов до тієї межі, коли з мене всього досить, а йти по черговому колу зовсім нема бажання, я ситий по горло всім, що мене оточує.

Великою оманою для всіх самогубців є судження, нібито їхня смерть викличе неймовірний резонанс і стане для оточуючих таким потрясінням, що вони місця не будуть знаходити до кінця свого життя. Я знав, що це неправда, тому мені й на гадку не спадали жодні катаклізми і потрясіння, натомість я уявляв собі кумедні сцени зі своїми колишніми паннами, які, довідавшись, що я покінчив самогубством у товаристві прекрасної юнки, переживуть неабиякий шок. Отут уже їхня бурхлива уява дасть собі волю, і безліч версій вигулькне першого ж дня, коли ця вістка облетить місто, і кожна буде твердити, що тільки їй відома справжня причина. Заради лише цього інколи варто померти.

Скільки б разів Мар’яна в мене не ночувала, то кожного разу ввечері казала «ні», а вночі шептала «так», аби вранці жодним натяком не дати зрозуміти, що вона це робила усвідомлено, а не крізь сон — дивний сон, казковий сон, незабутній сон у сяєві незмінних свічок, про які вона теж нічого не пам’ятала.

У наших стосунках з нею була ще одна особливість, яка навіювала таємничість і загадковість: вона ніколи не дозволяла провести себе додому, ми завше прощалися на зупинці «сьомого» автобуса, з чого можна було здогадатися, що дівчина мешкала на Майорівці. Ані словом вона також не прохопилася про свою сім’ю, і коли якось я запитав, чи думала вона про те, як поставляться рідні до її самогубства, Мар’яна тільки засміялася і перевела розмову на іншу тему. Усе це мене неабияк інтригувало, але я не чинив жодних спроб розкрити таємницю доти, доки не трапилася дивна пригода.

Одного вечора ми забрели до кнайпи на Личаківській. Ніколи раніше я сюди не заходив і не мав зеленого уявлення про тутешню публіку, та щойно ми увійшли всередину, як Мар’яна мене раптово вхопила за руку і потягла геть. Це було настільки не схоже на неї, що я не відразу скорився її волі й намагався з’ясувати, у чому причина, але вона сказала, що пояснить на вулиці, і таки витягла мене звідти, але й на вулиці не припинила волочити за собою, наддаючи ходи так, мовби від когось тікала, не озираючись. Я бачив, яка вона схвильована,

і не міг нічого зрозуміти, а на всі мої запитання, відповідала: «Потім». Заспокоїлась тільки, коли ми опинилися на зупинці трамвая, тоді нарешті Мар’яна насмілилась озирнутися і, мовби переконавшись, що ніхто нас не переслідує, усміхнулася.

— Ну, ти мені нарешті щось поясниш? — спитав я.

— Нічого страшного не сталося. Я побачила свого батька.

— Це ти від батька так чкурнула?

— Уяви собі. Він у мене страшенно діставучий, я з жахом собі уявляю, що б то було, якби він нас побачив разом.

— Невже ти гадаєш, що він запрагнув би спілкування, якби побачив тебе зі мною?

— Чому б і ні? Ви з ним майже однолітки. Ти не уявляєш, який він причепа. Він хоче усе знати: де я буваю, з ким, чи не забагато собі дозволяю...

— І що ж ти йому розповідала?

— Нічого. Моє особисте життя належить лише мені. Шкода, що він цього не розуміє.

— А хто він у тебе?

— Професор. Немає нічого гіршого за батька-професора. Коли ти ще мала, ти його не цікавиш, бо він постійно зайнятий своїми справами, а коли ти починаєш дорослішати, його раптом пробиває: він починає жваво цікавитися, чи ти часом не потрапила в погану компанію, давати дурнуваті поради й лякати абортами.